Відповідно до ст. 21 КЗпП, працівник має право реалізувати свої здібності до продуктивної і творчої праці шляхом укладення трудового договору на одному або одночасно на декількох підприємствах, в установах, організаціях, якщо інше не передбачене законодавством, колективним договором або угодою сторін.
Відповідно до п. 1 Положення №43 (1) зовнішнім сумісником буде визнаватися працівник, який виконує регулярну оплачувану роботу на іншому підприємстві у вільний від основної роботи час. Тож він має право працювати на інших підприємствах на умовах неповного часу, відпрацювавши на основній роботі.
Отже, як бачимо, трудове законодавство не обмежує кількості підприємств, на яких одночасно людина може працювати. Щоправда, є умова: якщо обмеження не встановлені колективним договором на підприємстві або ж угодою сторін при укладенні трудового договору. Окремо слід спинитися на обмеженнях, установлених законом. Кого саме вони стосуються?
На рівні законодавства обмеження на роботу за сумісництвом встановлюються тільки для працівників державних підприємств, установ та організацій. Роботу за сумісництвом працівників держустанов регламентовано постановою КМУ від 03.04.93 р. №245. Так, обмеження щодо працевлаштування за сумісництвом стосуються насамперед керівників державних підприємств, установ, організацій, їхніх заступників, керівників структурних підрозділів державних підприємств (цехів, відділів, лабораторій тощо) та їхніх заступників, яким взагалі забороняється працювати за сумісництвом (п. 4 Постанови №245). Обмеження на роботу за сумісництвом також поширюється за КЗпП на осіб, які не досягли 18 років, та вагітних. При цьому наукова, викладацька, медична і творча діяльність сумісництвом не вважається. А згоди адміністрації за місцем основної роботи для роботи за сумісництвом не потрібно (звісно, крім наведених обмежень) (п. 1 Постанови №245).
Обмеження на сумісництво можуть запроваджуватися керівниками державних підприємств, установ і організацій разом із профспілковими комітетами лише щодо працівників окремих професій та посад, зайнятих на важких роботах і на роботах зі шкідливими або небезпечними умовами праці, додаткова робота яких може призвести до наслідків, що негативно позначаться на стані їхнього здоров'я та безпеці виробництва. Обмеження також поширюються на осіб, які не досягли 18 років, та вагітних жінок.
Пунктом 2 Постанови №245 також визначено, що тривалість роботи за сумісництвом не може перевищувати чотирьох годин на день та повного робочого дня у вихідний день. Своєю чергою, загальна тривалість роботи за сумісництвом протягом місяця не повинна перевищувати половини місячної норми робочого часу.
Щодо працівників приватних підприємств, то для них не встановлено жодних прямих обмежень стосовно режиму роботи, загальної тривалості роботи протягом місяця тощо на підприємствах, де вони працевлаштовані як сумісники.
Положення про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, а також перелік робіт, які не є сумісництвом, регламентовано постановою КМУ від 28.06.93 р. №43.
Законодавчих обмежень на роботу за сумісництвом для працівників підприємств приватної форми власності немає. Проте, як уже було зазначено вище, такі обмеження можуть бути встановлені колективним договором та/або угодою сторін.
Встановлення таких обмежень, наприклад, колективним договором було б обґрунтованим щодо працівників, зайнятих на важких роботах і на роботах зі шкідливими або небезпечними умовами праці (для яких поєднання основної роботи з додатковою могло б мати наслідком погіршення здоров'я), неповнолітніх осіб, вагітних жінок та ін., як це встановлено нормами Постанови №43.
За наявності згоди працівника у трудовому договорі між роботодавцем і таким працівником можуть бути також встановлені певні обмеження на роботу за сумісництвом. Так, обмеження можуть бути запроваджені для працівників, які обіймають керівні посади на підприємстві, а також, наприклад, з метою запобігання одночасній роботі одного й того самого працівника у компаніях-конкурентах.
--1--
Положення про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій, затверджене наказом Мінпраці від 28.06.93 р. №43.
Михайло Степанов