Фабула судового акта: Після кризового 2008 року в Україні стала дедалі популярнішою практика передачі боргів банком третій стороні, - так званим коллекторам, основними функціями яких є стягнення боргів із боржників. Втім, в законодавстві відсутній спеціальний нормативно-правовий акт, який би регулював діяльність «колекторів», хоча проект закону «Про особливості здійснення врегулювання простроченої заборгованості», був, навіть, зареєстрований у Верховній Раді Украни (реєстр. № 6417). Даним законопроектом пропонувалось запровадити поняття «спеціаліста з врегулювання простроченої заборгованості» та встановити відповідні методи їх діяльності і механізми контролю. Окрім того, пропонувалось запровадити чіткі рамки етичного та професійного спілкування з боржником в процесі повернення заборгованості.
Однак Комітетом з питань правової політики та правосуддя ВР України проект не був підтриманий з наступним висновком: «Допущення у цю сферу «нових спеціалістів» та наділення їх повноваженнями щодо позасудового та позапроцесуального стягнення сумнівних та спірних боргів за цивільно-правовими угодами, може призвести до корупційних правопорушень, масового порушення прав громадян та соціальної напруги у суспільстві».
Незважаючи на це, варто зазначити, що така діяльність прямо не заборонена законом, оскільки колектор належить до суб’єкта господарювання, який або виконує відповідне доручення, або, купуючи право вимоги до боржників у кредиторів, фактично набуває статусу нового кредитора.
Судова справа, що пропонується увазі читачів, певним чином стосується зазначеної теми чи, навіть, проблеми.
Отже, судами встановлено, що у 2007 році між ПАТ «Укрсоцбанк» (Банк, перший відповідач) та позивачем був укладений договір відновлювальної кредитної лінії, відповідно до умов якого кредитор надав позичальнику грошові кошти в межах максимального ліміту заборгованості позичальника за кредитом в сумі 29 500,00 грн та з кінцевим строком погашення заборгованості – по березень 2008 року. Заочним рішенням районного суду з позивача було стягнуто на користь Банку заборгованість в сумі 27 369,01 грн.
Судами також встановлено, що у 2011 року Банком та ТОВ «Агенція комплексного захисту бізнесу «Дельта М» (другий відповідач, повіренний) був укладений договір доручення, відповідно до умов якого повірений за дорученням Банку прийняв на себе зобов'язання за винагороду здійснювати від імені Банку юридичні та фактичні (не юридичні) дії по стягненню строкової та простроченої заборгованості з боржників довірителя, серед яких, з зв’язку з неповерненням заборгованності значиться і позивач, який просив суд:
- визнати дії Банка незаконними та неправомірними у зв'язку з розголошенням банком відомостей, що становлять банківську таємницю, шляхом передачі персональних даних без письмового дозволу клієнта ТОВ «Агенція комплексного захисту бізнесу «Дельта М», яка не має процесуальної дієздатності і не є фінансовою установою;
- визнати дії цього Товариства неправомірними та незаконними;
- зобов'язати Банк припинити дії, які порушують права позивача;
- стягнути з Банку на користь позивача збитки в сумі 113 945,46 грн, а саме: 56 972,73 грн - матеріальної шкоди та 56 972,73 грн - моральної шкоди, завдані розголошенням банком відомостей, що становлять банківську таємницю.
Рішенням районного суду, залишенним в силі апеляційним судом, у задоволенні позову відмовлено, з чим погодився і суд касаційної інстанції.
При цьому Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду виходив з того, що Банк відповідно до чинного законодавства укладав договір доручення з ТОВ «Агенція комплексного захисту бізнесу «Дельта М», якому доручив вчиняти від свого імені дії зі стягнення заборгованості з боржника. Цим договором доручення не змінювався обсяг зобов'язань боржника, а лише доручалось повіреному діяти від імені свого довірителя, тому для виконання цього договору банк і передав інформацію (документи) повіреному про боржника, необхідну для виконання такого доручення.
Отже, банк діяв у межах Закону «Про банки і банківську діяльність», яким передбачено, що банк має право надавати інформацію, яка містить банківську таємницю, приватним особам та організаціям для забезпечення виконання ними своїх функцій або надання послуг банку відповідно до укладених між такими особами (організаціями) та банком договорів, у тому числі про відступлення права вимоги до клієнта, за умови, що передбачені договорами функції та/або послуги стосуються діяльності банку, яку він здійснює відповідно до статті 47 цього Закону.
Крім того, Верховний Суд зауважив, що законодавством передбачається право банку уповноважувати третіх осіб на представництво його інтересів (передавати свої права та обов'язки за кредитним договором) при наданні послуг банку. Письмовий дозвіл власника конфіденційної інформації у такому разі не потребується, оскільки вказані організації попереджаються про заборону розголошувати конфіденційну інформацію про клієнта та про відповідальність за її витік.
Олександр Боков