Фабула судового акту: Свого часу Верховним Судом України було розглянуто справу №918/144/15. У своїй постанові від 23.12.2015 р. ВСУ зробив правовий висновок про те, що відповідно до приписів ч. 1 ст. 216 ЦКУ, ч. 3 ст. 207 ГКУ фактичне користування майном на підставі договору оренди в разі визнання його недійсним унеможливлює застосування наслідків недійсності правочину відповідно до ст. 216 ЦКУ, оскільки використання майна – «річ» безповоротна, і відновити первісне положення сторін практично неможливо. Тому, визнаючи договір оренди недійсним, необхідно серед іншого встановити обставини, пов’язані з виконанням договору, та визначити момент, з якого вважаються припиненими зобов’язання за цим договором. Оскільки договір сторони розірвали, а майно повернули, то зобов’язання за спірним договором є припиненими. Отже визнання договору оренди недійсним є неможливим, оскільки предмет спору припинив існування.
Проте, новий Верховний Суд вирішив відійти від такої позиції та сформувати нову практику правозастосування, яка є протилежною висловленій ВСУ раніше.
У справі, яка надійшла на розгляд Великої Палати розглядався позов прокурора в інтересах держави в особі Міністерства освіти і науки України до Регіонального відділення Фонду державного майна України та ТОВ про визнання недійсним договору оренди та зобов’язання вчинити певні дії.
Позовні вимоги було вмотивовано тим, що спірне майно державної форми власності, за цільовим призначенням повинно використовуватися для забезпечення громадян можливістю здобуття повної загальної середньої освіти та дошкільної освіти, задоволення їх потреб у навчальному та виховному процесах, реалізації здібностей, таланту, проте спірне майно фактично використовується суб'єктом господарювання для задоволення особистих потреб та одержання прибутку.
У зв’язку із цим прокурор просив суд визнання недійсним на майбутнє договір оренди та зобов'язати ТОВ звільнити та повернути балансоутримувачу спірні нежитлові приміщення.
Рішенням місцевого господарського суду у задоволенні позову було відмовлено, оскільки спірний договір повною мірою відповідає вимогам Законів України «Про оренду державного та комунального майна», «Про освіту» та «Про вищу освіту», у зв'язку з чим відсутні підстави для визнання його недійсним.
В свою чергу із таким рішення не погодився апеляційний суд та позовні вимоги прокурора задовольнив.
Слід звернути увагу читача на те, що при розгляді справи представник Регіонального відділення Фонду надав апеляційному суду заяву про припинення провадження у справі, яка обґрунтована відсутністю предмета спору, оскільки між ТОВ та закладом освіти на момент подання апеляційної скарги було підписано акт приймання-передачі про повернення з оренди спірних нежитлових приміщень, тобто, на його думку, договір оренди було розірвано. Таким чином, відповідач зазначив, що на момент звернення прокурором з апеляційною скаргою до суду апеляційної інстанції спірне майно вже було повернуто балансоутримувачу, отже, предмет спору відсутній.
Розглядаючи цю справу Велика Палата з такими доводами відповідача не погодилась та відступила від раніше висловленої ВСУ правової позиції.
На думку ВП вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
За таких обставин, оскільки предметом спору у справі є недійсність договору і такий договір визнається недійсним з моменту вчинення, укладення сторонами додаткової угоди про припинення такого договору та повернення майна не може розцінюватися як підстава для припинення провадження у справі у зв'язку з відсутністю предмета спору. Розірвання сторонами договору, виконаного повністю або частково, не позбавляє сторони права на звернення до суду з позовом про визнання такого договору недійсним. Так само не перешкоджає поданню відповідного позову закінчення строку (терміну) дії оспорюваного правочину до моменту подання позову.