Фабула судового акту: У даній справі кредитор звернувся до суду із позовом про стягнення зі свого боржника суми боргу із врахуванням індексу інфляції та 3% річних.
Рішенням суду першої інстанції, з яким погодився і апеляційний суд, позов задоволено частково – з боржника стягнуто лише суму боргу без врахування індексу інфляції та штрафних санкцій.
Таке рішення судів було обґрунтовано тим, що оскільки відповідач взяв у позивача на тимчасове зберігання грошові кошти, які зобов'язався повернути, але у визначений сторонами строк взяті на себе зобов'язання не виконав, то між ними було укладено договір зберігання, а не договір позики, тому з відповідача підлягає стягненню лише 8 000,00 грн, які він взяв на зберігання. Оскільки правовідносин, які виникли між сторонами не є позиковими зобов'язаннями, то положення ч. 2 ст. 625 ЦКУ до них не можуть застосовуватися.
У своїй касаційній скарзі позивач мотивуючи свою незгоду із рішеннями судів вказав, що суди першої та апеляційної інстанцій, досліджуючи надану ним розписку, дійшли помилкового висновку, що між позивачем та відповідачем було укладено договір зберігання грошових коштів, а не договір позики. Вказує, що в розписці про передачу 8 000,00 грн на тимчасове зберігання відповідачу не було зазначено номінали і серійні номери цих купюр лише тому, що на справді між сторонами було укладено договір позики, а не зберігання, як зазначили суди першої та апеляційної інстанцій. Вважає, що вирішуючи такі справи, суди повинні виявляти їх справжню правову природу, незважаючи на найменування документа. Також вказує, що наданою до суду розпискою зафіксовано укладення правочину та факт передачі грошових коштів не в якості речі, отриманої на зберігання, а в якості засобу розрахунків, тому суди дійшли неправильного висновку, що до вказаних правовідносин не може бути застосовано положення ст. 625 ЦКУ.
Переглядаючи справу на надаючи оцінку фактичним обставинам справи на обґрунтованості і законності судових рішень, які оскаржуються КЦС із такими доводами не погодився та вказав наступне.
У своїй постанові КЦС вказав, що згідно матеріалів справи відповідач отримав від позивача на тимчасове зберігання кошти в розмірі 8 000,00 грн та зобов'язувавсь повернути їх до певної дати. Про зазначене свідчить зміст наявної в матеріалах справи розписки.
Відповідно до ч. 1 ст. 936 ЦКУ за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов'язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності.
Відповідно до ч. 1 ст. 937 ЦКУ договір зберігання укладається в письмовій формі у випадках, встановлених ст. 208 цього Кодексу. Письмова форма договору вважається дотриманою, якщо прийняття речі на зберігання посвідчене розпискою, квитанцією або іншим документом, підписаним зберігачем.
При цьому не є грошовими зобов'язання, в яких грошові знаки використовуються не як засіб погашення грошового боргу, а виконують роль товару: зобов'язання передачі грошей, що випливають з угод обміну валюти, опціону, купівлі-продажу монет і банкнот, зобов'язання повернути грошові знаки, які перебували на зберіганні, передати перевізником банкноти за договором перевезення та ін.
З огляду на це положення ст. 625 ЦКУ не застосовуються до зазначених відносин.
Кірюшин Артем Андрійович