Фабула судового акту: Позивач наголошував, що він набув майно, що було передано третіми особами в іпотеку на забезпечення виконання ряду їх кредитних договорів із банком. У своїй позовній заяві, позивач вимагав визнання недійсними деяких положень кредитних договорів між банком та третіми особами, у зв’язку із тим, що ці положення кредитних договорів встановлюють подвійну плату за користування кредитом і визначають інший спосіб оплати за користування кредитом, ніж нарахування процентів на основну суму боргу, що суперечить положенням Цивільного кодексу України.
На обґрунтування своєї позиції, позивач зазначав, що ці оспорювані положення кредитних договорів порушують його права та збільшують обсяг його відповідальності перед банком, оскільки він є іпотекодавцем за зазначеними договорами іпотеки. Юридичні особи, що фактично виступали сторонами кредитних договорів у своїх відзивах - позов підтримали та просили задовольнити (відповідно до обставин справи вони мали процесуальний статус відповідачів на рівні із банком).
Суд першої інстанції, розглянувши матеріали не знайшов підстав для задоволення позову з огляду на недоведеність порушеного права/законного інтересу позивача. Разом із тим, суд першої інстанції наголосив, що не вбачає підстав для визнання оспорюваних частин договорів недійсними.
Постановою суду апеляційної інстанції це рішення було скасоване та прийняте нове, яким визнано, що оспорювані пункти кредитних договорів порушують права позивача, оскільки фактично збільшують суму заборгованості позичальників за кредитними договорами, виконання зобов`язань за якими забезпечено іпотекою належного позивачеві майна на яке, відповідно, банк набуває право звернення стягнення у разі невиконання позичальниками умов таких кредитних договорів.
Банк подав касаційну скаргу на рішення апеляції. ОП ВС/КГС скаргу банка задовольнила, рішення апеляційної інстанції скасувала, а рішення суду першої інстанції – залишила в силі.
Отже у цій справі: Об’єднаною палатою ВС/КГС було надано наступні правові висновки:
1) особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси як заінтересованої особи безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено.
На обґрунтування цього твердження ОП ВС/КГС зазначила, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною. Внаслідок цього захисту має реально відбуватися припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта та відновлення порушених прав.
Спосіб захисту розглядається як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення мети цього захисту права.
Конституція гарантує можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагається, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим – тобто порушення дійсно повинно мати місце і стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів позивача. Отже, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право (інтерес), і чи це право (інтерес) порушено відповідачем.
Оспорювати правочин у суді може одна із сторін правочину або інша заінтересована особа (а це кожен, хто має конкретний майновий інтерес в оспорюваному договорі). Якщо дії сторін договору просто здаються заінтересованій особі неправомірними – такі не можуть бути оспорені в суді, без доведення порушення права заінтересованої особи.
Крім того, на час набуття позивачем майна, що є предметом іпотеки, такі кредитні договори вже містили оспорювані умови, а право власності на зазначене майно вже було обмежено, про що позивач був обізнаний, отже сам взяв на себе ризик настання відповідних наслідків у виді невиконання боржниками своїх кредитних зобов`язань.
2) Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин. При цьому, позовна давність застосуванню не підлягає.
На обґрунтування цього твердження ОП ВС/КГС зазначила, що відсутність порушення прав та законних інтересів позивача оспорюваними правочинами (їх частинами) є самостійною, достатньою підставою для відмови у позові (аналогічну правову позицію викладено в постановах Верховного Суду від 04.12.2019 у справі № 910/15262/18, від 03.03.2020 у справі № 910/6091/19).
А щодо позовної давності - суд застосовує її лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, тобто тільки у разі встановлення наявності порушеного права позивача, за захистом якого він звернувся до суду.