Коментар до постанови ВП ВС від 26.06.2019 р., справа №761/9584/15-ц
Ситуація з практики: людина звільняється, але повний розрахунок з нею не провели.
Іноді так буває тому, що працівник сам не звернувся за належними йому коштами (і в цьому випадку роботодавець не винен, але не варто розслаблятися – про це ми розповідали тут).
Проте іноді розрахунок не проводиться з вини роботодавця. У тому числі, якщо у нього забракло коштів через економічні проблеми. В такому випадку працівник має право звернутися до суду. І отримати не лише недоплату, а й середній заробіток за час затримки у розрахунку. Про це ми писали тут.
Така ситуація була актуальною завжди, не лише сьогодні. Тому роботодавець повинен знати, чим він ризикує. Протягом якого періоду працівник може звернутися до суду (чи є у цього порушення строки давності)? І чи є граничний строк, за який працівник може вимагати сплати йому середнього заробітку за час затримки?
Наприклад, якщо працівник «згадає» про недоплату через 6 років, то що ж така справа розглядатиметься в суді? І в разі програшу роботодавцю доведеться сплатити зарплату і середній заробіток за 6 років?
Відповідь можна знайти у коментованій судовій справі.
Працівник вимагає зарплати у 3 тис. грн та відшкодування за 6 років!
Працівник звернувся до суду, просить стягнути заробітну плату, невиплачену при звільненні, та середній заробіток за весь час затримки (а це майже шість років!).
У позові він вказує на те, що з 18.04.2006 року по 16.02.2009 року він працював у банківський установі. З 27 по 30 грудня 2008 року та з 12 по 28 січня 2009 року його було направлено у відрядження для проведення семінарів, період проведення яких охоплював також і вихідні дні, а саме: 27.12.2008 р., 28.12.2008 р., 17.01.2009 р., 18.01.2009 р., 24.01.2009 р., 25.01.2009 р. При цьому з боку роботодавця не було проведено обліку робочого часу у вказані дні, що потягло за собою і відсутність оплати роботи. Надалі ні під час роботи, ні при звільненні роботодавцем не було здійснено виплат (компенсації) за роботу в зазначені вихідні дні. Оскільки вищезазначені виплати в добровільному порядку банком не були здійснені, працівник звернувся до суду за захистом свого порушеного права.
Загальна сума до стягнення – приблизно півмільйона гривень.
Що вирішили перша та апеляційна інстанції?
Суд першої інстанції зазначив, що робота у святковий і неробочий день (ч. 4 ст. 73 КЗпП) оплачується у подвійному розмірі (ст. 107 КЗпП).
У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком (ч. 2 ст. 233 КЗпП).
При звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум (ч. 1 ст. 116 КЗпП).
Працівник надав Суду Звіт за операціями по картковому рахунку за період з 01.01.2008 року по 17.02.2009 року. На цей належний працівникові картковий рахунок було зараховано кошти в сумі 3323,00 грн та 9000,00 грн з призначенням «відрядні».
Натомість від роботодавця суд також не отримав доказів того, що ним було:
- здійснено облік виконання працівником робіт у вихідні дні, внаслідок чого заробітна плата за роботу в такі дні не була нарахована та виплачена;
- надано інший день відпочинку;
- проведено всі виплати при звільненні, оплата вищезазначеної роботи.
Таким чином, суд першої інстанції вирішив стягнути з банку суму:
- подвійного заробітку, що становить 3443,88 грн,
- середнього заробітку за час затримки розрахунку за період з 17.02.2009 року (наступний день після звільнення) по 28.05.2013 року (день постановлення судом рішення у справі), що становить 451148,27 грн,
- індексації коштів, які повинні бути виплачені за роботу у вихідні дні, тобто 3443,96 грн. Х 56,1% (індексація) = 1932,06 грн (за період з березня 2009 року по лютий 2015 року).
Суд апеляційної інстанції не погодився з таким підходом. На його думку, зі змісту позовної заяви вбачається, що у квітні 2015 року – через шість років після звільнення, працівник заявляє вимоги, зокрема, про стягнення не нарахованої та невиплаченої оплати праці за роботу у вихідні дні, яка не була нарахована роботодавцем та не виплачена. Водночас працівник зі своєї сторони не пред’являв роботодавцю жодних вимог про проведення відповідної доплати, які були б залишені без задоволення чи без реагування. Роботодавець вважав такий розрахунок остаточним, а працівник протягом шести років з дати звільнення не оспорював цей факт.
Апеляційна інстанція наголосила на тому, що Конституційний Суд України у своєму рішенні від 22.02.2012 р. №4-рп/2012 дійшов висновку, що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично розрахувався з ним.
Що це означає? Працівник, який вважає, що йому не виплатили всю суму заробітної плати, має чітко розуміти, що за стягненням самої суми зарплати він може звернутись до суду без обмежень будь-яким строком.
Наприклад, у коментованій справі працівник мав право вимагати виплати 3443,88 грн у будь-який момент.
А от щодо середнього заробітку за кожен день затримки розрахунку (в коментованій справі – 451148,27 грн) працівник має лише три місяці з дня звільнення або з моменту, коли він дізнався чи повинен був дізнатись про таку затримку.
Тим самим КСУ певним чином захистив роботодавців від зловживання працівниками своїми процесуальними правами та запобіг стягненню з роботодавців значних сум середнього заробітку як відповідальності за затримку у розрахунках.
Велика палата також наголошує, що непоодинокими є випадки, коли працівник за наявності спору з роботодавцем щодо розміру належних при звільненні незначних сум тривалий час не звертається до суду, а у позовній заяві зазначає мінімальну суму простроченої роботодавцем заборгованості, яку, на думку позивача, суд точно стягне у повному обсязі. Проте метою таких дій працівника є не стягнення заборгованості з роботодавця, а стягнення з нього у повному обсязі відшкодування в розмірі середнього заробітку, тобто без будь-якого зменшення розміру останнього. А саме це КСУ вважає зловживанням правами з боку працівника.
Відтак, апеляційна інстанція зменшила суму стягнення з банку з 456524 грн 21 коп. до 5375 грн 94 коп. через пропущення тримісячного строку на звернення до суду, залишивши до стягнення лише подвійний заробіток за роботу у вихідні та інфляційні.
Що сказав ВС
Верховний Суд погодився з висновком апеляційної інстанції. Отже, працівник півмільйона не отримав.
При цьому ВС додав наступне.
Відповідно до ч. 1 ст. 94 КЗпП заробітною платою є винагорода, яка виплачується працівникові за виконану ним роботу. Відшкодування, яке сплачується за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до ст. 117 КЗпП, не відповідає цим ознакам заробітної плати, оскільки виплачується не за виконану працівником роботу, а за затримку розрахунків при звільненні. Тому відшкодування, передбачене ст. 117 КЗпП, хоча і розраховується, виходячи з середнього заробітку працівника, однак не є заробітною платою.
Чинне трудове законодавство покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена ст. 117 КЗпП відповідальність.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема, захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
Проте встановлений ст. 117 КЗпП механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.
Слід також мати на увазі, що працівник є слабшою ніж роботодавець стороною у трудових правовідносинах. Законодавство України не передбачає обов`язок працівника звернутись до роботодавця з вимогою про виплату йому належних платежів при звільненні. Водночас у вказаних відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця.
На яку ж суму може розраховувати працівник за затримку зарплати?
Звертаючись з позовами про стягнення мінімальних сум зарплати та значного відшкодування за ст. 117 КЗпП у розмірі середнього заробітку за кожен день розрахунку, працівник має розуміти, на яку реальну суму він може розраховувати, якщо звертається до суду через кілька років після звільнення.
Як видно із розрахунків, наведених нами вище, сума заборгованості, яку ВС визнав, становить 5375,94 грн. Але фактично працівнику присудили вдвічі більшу суму 11000,00 грн. Чому?
Велика палата ВС у коментованому нами рішенні так обгрунтувала розмір відповідальності роботодавця: «Для приблизної оцінки розміру майнових втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, які розумно можна було би передбачити, на підставі даних Нацбанку про середньозважені ставки за кредитами в річному обчисленні за 2009 – 2015 року можна розрахувати розмір сум, які працівник, недоотримавши належні йому кошти від роботодавця, міг би сплатити як відсотки, взявши кредит з метою збереження рівня свого життя.
Велика Палата Верховного Суду вважає справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, визначення розміру відповідальності роботодавця за прострочення ним належних при звільненні працівника виплат у сумі 11000,00 грн. Зазначена сума не відображає дійсного розміру майнових втрат позивача, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, а є лише орієнтовною оцінкою тих втрат, які розумно можна було би передбачити з урахуванням статистичних усереднених показників».
Наостанок додамо, що працівник звільнений від сплати судового збору лише за сумами заробітної плати, які він просить суд стягнути. Щодо суми, яка розраховується виходячи із середнього заробітку за ст. 117 КЗпП, то позовна вимога оплачується судовим збором на загальних підставах.
А роботодавець, який знає, як оподатковується невиплачена працівнику зарплата, замислиться над питанням, як оподаткувати різницю (в коментованому випадку між 11000,00 грн і 3443,88 грн), яка, по суті, буде компенсацією за несвоєчасний розрахунок.
Податківці у листі ДФС від 09.03.2016 р. №665/4/99-99-17-03-03-13 пояснюють:
- оскільки виплата доходу, нарахованого на підставі рішення суду за час затримки розрахунку при звільненні працівника, здійснюється звільненому працівнику і не пов’язана з відносинами трудового найму, то такий дохід оподатковується податковим агентом як інші доходи ПДФО за ставкою 18% та військовим збором – 1,5% у місяці його фактичного нарахування;
- відповідно до частини сьомої ст. 7 Закону №2464 перелік видів виплат, що здійснюються за рахунок коштів роботодавців, на які не нараховується єдиний внесок, затверджено постановою КМУ від 22.12.2010 р. №1170, п. 5 розділу I якого встановлено, що відшкодування, нараховані працівникам за час затримки розрахунку при звільненні, не є базою нарахування єдиного внеску.
