09 вересня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи №906/978/17 (ЄДРСРУ №84094685) досліджував питання щодо визначення частки майна боржника в рамках виконавчого провадження.
Право володіння, користування та розпорядження своїм майном становлять зміст права власності (ст. 317 ЦКУ).
Згідно зі ст. 319 ЦКУ власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.
Відповідно до ст. 355 ЦКУ майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом. Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно.
Інститут права спільної власності характеризується множинністю суб'єктів та єдністю об'єкта. Він оформлює відносини з приводу приналежності майна (речі) одночасно кільком особам – суб'єктам відносин власності (співвласникам). Причому відносини спільної власності можуть виникати між будь-якими суб'єктами права власності – фізичними, юридичними особами, державою, територіальними громадами тощо. Суб'єкти права спільної власності, як і будь-який власник, на свій розсуд володіють, користуються і розпоряджаються належним їм майном, але правомочності володіння, користування і розпорядження даним майном вони здійснюють сумісно.
Співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності (ч. 1 ст. 364 ЦКУ).
За приписами ст. 367 ЦКУ майно, що є у спільній частковій власності, може бути поділене в натурі між співвласниками за домовленістю між ними. У разі поділу спільного майна між співвласниками право спільної часткової власності на нього припиняється. Договір про поділ нерухомого майна, що є у спільній частковій власності, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.
Положеннями ст. 355 ГПКУ визначено, що питання про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, вирішується судом за поданням державного чи приватного виконавця.
Частиною 1 ст. 328 ЦКУ передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Відповідно до ч. 2 ст. 331 ЦКУ право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.
До виникнення права власності на новозбудоване нерухоме майно право власності існує лише на матеріали, обладнання та інше майно, що було використано в процесі будівництва (абз. 1 ч. 3 ст. 331 ЦКУ).
До прийняття об'єкта новоствореного нерухомого майна до експлуатації та його державної реєстрації право власності на цей об`єкт не виникає (аналогічна правова позиція викладена у постанові ВСУ від 06.07.2016 р. у справі №3-576гс16).
Більше того, 19 березня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи №2-4435/2008, провадження №61-1950св18 (ЄДРСРУ №73029690) та Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду 29 березня 2018 року у справі №909/935/15 (ЄДРСРУ №73032990) підтвердив раніше висловлену правову позицію про те, що визнання права власності на об'єкт незавершеного будівництва, не прийнятого до експлуатації, в судовому порядку нормами ЦКУ чи іншими нормативними актами не передбачено.
Згідно зі ст. 182 ЦКУ право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень – офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
За змістом статті 3 вказаного Закону загальними засадами державної реєстрації прав є, зокрема, гарантування державою об'єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження; обов'язковість державної реєстрації прав у Державному реєстрі прав. Речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації.
ВИСНОВОК: Враховуючи той факт, що право власності на майно не зареєстровано за боржником, оскільки не підписаний акт розподілу збудованого і введеного в експлуатацію об`єкта, то неможливо застосувати порядок визначення частки у майні передбачений ст. 335 ГПКУ.
Євген Морозов,
адвокат (судовий захист), магістр права