Захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, швидке, повне та неупереджене розслідування та судовий розгляд, які направлені на притягнення до відповідальності кожного, хто вчинив кримінальне правопорушення – все це перетворювалось на декларативні лозунги простим небажанням підозрюваного чи обвинуваченого брати участь у кримінальному провадженні.
На сьогодні в Україні існує велика кількість кримінальних проваджень, в яких обвинувачені переховуються за кордоном і перспективи вирішення завдань кримінального провадження в цих випадках стають примарними. Суд не має можливостей захистити права потерпілих, а обвинувачені мають реальну можливість уникнути кримінальної відповідальності. Особливо гостро це питання постає у випадку, коли у відношенні особи, яка вчинила злочин на території України, та яка переховується на території іноземної держави, з тих чи інших причин неможливо реалізувати міжнародне співробітництво з метою кримінального переслідування такої особи. В даному випадку питання, які вирішує заочне кримінальне провадження, стають концептуально важливими.
А саме тому зміни, внесені в процесуальне законодавство, необхідно оцінювати в аспекті їх соціального значення та правової ролі в системі кримінального провадження. Мені здається, що така оцінка повинна відбуватися з двох позицій.
По-перше, з позиції обвинувачення та держави в цілому заочне кримінальне провадження можливо розглядати як інструмент реалізації принципу невідворотності кримінальної відповідальності для особи, яка переховується від слідства та суду на території іноземної держави, або свідомо уникає обов'язку брати участь в розгляді кримінальної справи. І якщо у другому випадку можливо уникнути заочного кримінального провадження, застосувавши пошукові можливості правоохоронних органів, то у випадку знаходження особи на території іншої держави заочне кримінальне провадження може стати фактично єдиною можливістю для вирішення завдань кримінального провадження.
В даному випадку роль заочного провадження полягає в недопущенні державою випадків, коли особа, яка скоїла злочин на території України та переховується за її межами, стає фактично недосяжною для застосування до неї кримінальної відповідальності у разі, якщо вона не може бути видана для кримінального переслідування на території України, або якщо іноземна держава, на території якої переховується така особа, відмовляється від її кримінального переслідування в рамках міжнародного співробітництва.
Саме з метою реалізації принципу невідворотності кримінальної відповідальності за скоєний злочин заочне кримінальне провадження є інститутом, який існує у кримінальному процесі багатьох країн Європи. Як приклад можна навести Францію, Італію, Нідерланди, Швейцарію.
По-друге, заочне кримінальне провадження можливо розглядати з позиції сторони захисту, як спосіб реалізації обвинуваченим свого права на захист опосередковано. Значення заочного кримінального провадження, в даному випадку, полягає в можливості для обвинуваченого, який стверджує, що висунуте йому обвинувачення є незаконним та необґрунтованим, реалізувати своє право на захист дистанційно, через свого захисника, та спробувати довести свою невинуватість замість того, щоб переховуватись від слідства та суду.
Безперечно, кримінальне провадження за відсутності підозрюваного чи обвинуваченого, яке і є заочним кримінальним провадженням, передбачає певне відступлення від загальних правил процесу. Фундаментальним принципом при такому відступленні залишається принцип незвуження процесуальних прав підозрюваного чи обвинуваченого, а також існування компенсаторних механізмів у випадку певної їх деформації. Саме в цьому випадку інститут заочного кримінального провадження узгоджується з положеннями Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод та сприймається Європейським судом з прав людини.
Пункт 3 статті 6 зазначеної Конвенції передбачає, що кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має, як мінімум, такі права: бути негайно і докладно сповіщений зрозумілою для нього мовою про характер обвинувачення; мати достатній час для підготовки свого захисту; захищати себе особисто, або через обраного чи призначеного захисника; допитувати свідків обвинувачення та мати право на виклик та допит свідків захисту.
Безумовно, у випадку заочного провадження особа не може самостійно скористатися всіма наданими їй процесуальним законодавством правами, але в певній мірі реалізувати свої права вона може або за допомогою захисника, або за допомогою компенсаторних механізмів, які законодавець їй надав, встановлюючи правила проведення заочного кримінального провадження. При цьому не слід забувати, що діями, які направлені на уникнення своєї участі в кримінальному провадженні, обвинувачений чи підозрюваний свідомо та добровільно відмовляються від особистої реалізації своїх процесуальних прав. Що в свою чергу, як це не парадоксально виглядає, є їх додатковим правом, наданим їм інститутом заочного провадження.
Щодо прав обвинуваченого чи підозрюваного в заочному кримінальному провадженні, то безперечно їх повнота та обсяг повністю узгоджуються з загальними засадами кримінального провадження.
Такій особі в повній мірі забезпечується право на захист, яке вона може реалізувати через захисника, участь якого встановлена обов'язковою з моменту прийняття рішення про проведення заочного провадження. Крім того, законодавцем введено певний компенсаторний механізм у вигляді права обвинуваченого подати до суду завірені нотаріально пояснення щодо обставин кримінального правопорушення, які оголошуються в судовому засіданні та стають доказами.
Принцип змагальності сторін, який в повній мірі може бути реалізованим за допомогою захисника посилено обов'язковим переведенням заочного провадження у звичайний режим у разі, якщо обвинувачений виявить бажання прибути до суду.
Принцип верховенства права реалізується за допомогою урахування практики Європейського суду, яка полягає в тому, що підставою застосування заочного кримінального провадження є саме небажання обвинуваченого брати участь у звичайному кримінальному провадженні. Тобто тягар доведення факту свідомого ухилення обвинуваченого від суду, який був належним чином повідомлений та знав про судовий розгляд справи проти нього, покладається на сторону обвинувачення.
В цьому контексті не варто звертати увагу на деякі коментарі, суть яких зводиться до переказу міфу про можливість кримінального провадження щодо особи, яка навіть не буде знати про таке провадження. Системний аналіз положень статей кодексу, які стосуються порядку виклику особи та порядку зупинення судового провадження, дозволяють стверджувати, що заочне кримінальне провадження можливе тільки щодо особи, яка отримала повідомлення про судовий розгляд справи, але ухиляється від нього, та неможливе щодо особи, стосовно якої відсутні відомості про місцезнаходження, та яку, відповідно, неможливо повідомити про судовий розгляд справи проти неї. На стадії досудового розслідування запобіжником уникнення необґрунтованого заочного провадження є можливість підозрюваного, або його захисника оскаржити рішення слідчого чи прокурора про здійснення такого провадження до слідчого судді.
Принцип забезпечення доведеності вини посилено компенсаторним механізмом, який полягає в можливості обвинуваченого, після того, як буде ухвалено судове рішення за результатами заочного провадження, подати заяву про скасування такого рішення. Результатом розгляду такої заяви, за умови встановлення судом, що обвинувачений не прибув на судовий виклик з поважних причин, буде скасування судового рішення, ухваленого за результатами заочного кримінального провадження та призначення судового розгляду в загальному порядку.
Підводячи підсумок експрес аналізу введення в кримінальний процесуальний кодекс України інституту заочного кримінального провадження, варто зазначити, що цей інститут не тільки узгоджується з загальними засадами кримінального провадження, а ще і не є новелою в кримінальному процесі. Враховуючи те, що критики КПК 2012 року порівнюють його з КПК 1960 року, стверджуючи про більшу демократичність останнього, я нагадаю про існування в старому КПК статті 262, яка надавала можливість суду проводити заочне кримінальне провадження, правда не називаючи його заочним.
Парадоксальним є ж насправді той факт, що заочне кримінальне провадження за кодексом 1960 року, із значно звуженим обсягом прав обвинуваченого, порівняно із заочним провадженням за кодексом 2012, не те що не визивало ніякої дискусії в суспільстві – про його існування в той час взагалі ніхто не згадував.
Ігор Степанов, адвокат