Ведення підприємницької діяльності на непідконтрольних територіях може потягти за собою кримінальну відповідальність
Форс-мажор з національним колоритом
Провадження зовнішньоекономічної діяльності та й взагалі будь-якої підприємницької діяльності на територіях проведення антитерористичної операції або на територіях, не підконтрольних Україні, досі не має належної законодавчої регламентації. Про це розповів адвокат Андрій Бузаров на семінарі «Практичні аспекти вирішення господарських спорів з іноземним елементом», ініційованому Асоціацією адвокатів України.
Правник запевнив, що, незважаючи на складні економічні та політичні умови, підприємницька діяльність на вказаних територіях провадиться. Адже підстав для звільнення національних суб’єктів господарювання від зобов’язань за договорами з іноземцями практично немає. Однією з небагатьох зачіпок для законного порушення подібних договірних умов може стати визнання форс-мажорних обставин. Однак тут, зазначив фахівець, є свої нюанси.
Єдиним нормативним актом державного рівня, що регулює питання визнання форс-мажору, є Закон «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції» (№1669-VII). У ст.10 цього документа повноваження про підтвердження настання обставин непереборної сили на зазначених територіях покладаються на національну Торгово-промислову палату. За задумом законодавця, ТПП, керуючись відповідною заявою суб’єкта господарювання, має надавати сертифікат, що звільнить його від виконання договірних зобов’язань.
Цікавим у цій схемі є те, що ТПП не поспішає видавати сертифікати (з близько 4000 заяв задоволено лише приблизно 1,5 тис.), а від заявників вимагає не стільки доведення наявності тих чи інших обставин (хоча це теж є надзвичайно важливим), скільки доказів того, що сертифікат є дійсно потрібним.
Логіку в такій позиції палати фахівець угледів у тому, що якщо у міжнародному договорі не прописана така підстава порушення його умов, як сертифікат ТПП, то й користі від наявності такого документа немає жодної. Втім, відмовлятись від його отримання не радить, оскільки у випадку порушення вимог договору на сертифікат можна буде посилатись у суді.
Національного колориту усій ситуації, зіронізував юрист, додає те, що іноземні партнери з розумінням ставляться до обставин, у яких опинилось українське підприємництво, і готові до поступок щодо обсягів та строків поставки товару. Натомість і без того потерпілий бізнес займатись зайвою «сертифікатною» тяганиною змушують українські податківці, погрожуючи проблемами за відсутності документа.
Домовленість за безвихіддю
Ті ж господарники, що не потребують поблажок у виконанні договірних зобов’язань з іноземними партнерами, зазначив адвокат, стикаються з іншою проблемою — необхідністю вивозу продукції за межі непідконтрольних територій. Річ у тім, що для перетину будь-яких кордонів, навіть кордонів з Російською Федерацією, підприємець повинен мати українську реєстрацію.
Парадокс полягає у тому, що перереєстрації з непідконтрольної території на контрольовану не вимагається. Якщо фірма зареєстрована у Донецьку, Луганську, Макіївці тощо, власник може провадити свою діяльність надалі. Закон №1669-VII цього моменту не регулює взагалі. Саме тому багато хто відмовляється від перереєстрації, адже виробничі потужності або готова продукція у будь-якому випадку залишаються «прив’язаними» до місця.
Вивіз за межі неконтрольованих територій металу (а саме чорні метали та вироби з них завжди становили левову частку імпорту із цих регіонів), солі, вугілля тощо регулюється Тимчасовим порядком здійснення контролю за переміщенням осіб, транспортних засобів та вантажів уздовж лінії зіткнення у межах Донецької та Луганської областей. Де-юре у документі прописано, що перетин кордонів із комерційною метою можливий лише після пред’явлення дозволу, отриманого від Державної фіскальної служби та Служби безпеки. Де-факто підприємець має домовитись із податківцями та правоохоронцями про внесення його імені, транспорту, інформації про продукцію у спеціальний список, який дозволить перетнути територіальні межі.
Водночас, аби не тільки полишити не підконтрольну Україні територію, а й взагалі провадити на ній підприємницьку діяльність і сплачувати податки до українського(!) бюджету, бізнесмену необхідно «домовлятись» з тамтешніми суб’єктами владних повноважень. А такі домовленості можуть бути кваліфіковані українськими правоохоронцями за ст.258-5 Кримінального кодексу «Фінансування тероризму» та потягти за собою кримінальну відповідальність у вигляді позбавлення волі. Така судова практика уже є. «Отже, — з прикрістю резюмував А.Бузаров, — намагаючись вижити самотужки, підприємці ризикують потрапити за грати».
А позиватись немає до кого
Розраховувати ж підприємцям дійсно ні на кого. За прогнозами фахівця, тим, хто ще у 2011 році, виконуючи вимоги щодо форми овнішньоекономічного контракту, застрахував свою діяльність, на виплати страховки годі й сподіватись.
Щоправда, зауважив правник, окремі погашення відбулись. Однак вони супроводжувались страшенною тяганиною із необхідністю доведення усіх, навіть найдрібніших фактів, а також надзвичайною секретністю. Адже страхові компанії не бажають створювати прецеденти, якими зможуть скористатись й інші суб’єкти.
Також, запевнив доповідач, не варто очікувати і судової справедливості. Наразі, зазначив він, перше питання, яке постає перед іноземним контрагентом, стосується того, до кого власне позиватись: так звані новоутворені республіки фактично не існують у правовому полі; РФ не визнана агресором Радою безпеки Організації Об’єднаних Націй; український підприємець не завдав збитків власному бізнесу; Україна і досі не взяла на себе відповідальність за події, що відбуваються. Отже, зазначив фахівець, в Україні як не було механізмів гарантування іноземних інвестицій, так і дотепер не передбачено жодної процедури.
Незважаючи на це, найбільша вірогідність подання позовів, переконаний фахівець, все ж таки до держави Україна. Позивачі аргументуватимуть свої вимоги, зокрема, незабезпеченням належної безпеки власності. Втім, ретельніше це питання досліджуватиметься у майбутньому, адже, зауважив спікер, ситуація, що склалась на сході країни, є унікальною не тільки для держави, а й для усієї Європи. Підприємцям же за цих умов поки залишається балансувати на межі закону та виживання.