Чотири роки тому наша країна глибше за будь-яку іншу на континенті впала в прірву світової економічної кризи. А оскільки це був уже третій за ліком повномасштабний спад нашої економіки і банківської системи за всього лише два десятиліття нашої новітньої історії, то “передчуття” і “пророкування” нових криз — вічно благодатна тема. Тема, якою підживлюються всі наші шамани і провісники від економіки, експлуатуючи економічні страхи і невігластво більшості нашого населення. Втім, як показала остання криза на Кіпрі, яка з легкістю повалила п’яту за величиною банківську систему Європи з допомогою публікації лише одного (!) повідомлення в агентстві “Рейтер” про те, що, можливо(!), буде запроваджено податок на вклади, — панічна рефлексія в страху втратити свої кровні властива не тільки нам. А й іншим, не менш освіченим націям.
А сьогодні сидять кіпріоти біля розбитого корита своєї банківської системи: половина втратила взагалі все, ще половина — до 40% від своїх колишніх банківських заощаджень. І думають: краще б уже ми тоді погодилися втратити (але всі і порівну) 5% від усіх своїх вкладів… Не те, що тепер: ні грошей, ні банків у нас більше немає.
У нас експропріюючими податками на вклади ніхто не лякає. Нас лякають курсом. Ви боїтеся, що курс гривні знизиться? Ні, не так: завалиться? Ну звісно! Природна людська реакція. І я теж боюся. Але ми не просто так боїмося, ми думаємо, що знаємо, чому. Адже ми з вами найбільш думаюча частина країни і вміємо аналізувати — читачі DT.UA все ж таки!
Тому з нами працюють професійні казкарі. Їм доводиться придумувати спражні, дієві міфи, в яких ми упізнали б свої власні фантомні страхи з фінансових криз 1998-го, 2004-го, 2008-го. Наприклад, ми стоїмо у черзі в обмінний кіоск, а нам перед носом ставлять табличку “доларів немає”. Ми в банк, а там “тимчасова адміністрація”, і нам не повертають депозиту. Три повномасштабні фінансові кризи за останні 15 років, а з 1991-го по 1996-й узагалі неминаюча криза з гіперінфляцією — погодьтеся, це занадто багато, щоб ми перестали про це думати. Тому ми не віримо ніяким словам уряду “про покращення” і легко віримо словам опозиції, що все от-от зруйнується. Та нам хоч кілок на голові теши, ми не повіримо, що в нашій країні може бути нульова інфляція, а тим більше зниження цін! Будь-де — тільки не в нас: адже ми ще не до кінця забули, як 1993-го щодня змінювалися цінники в хлібному магазині на Хрещатику.
Я цілком усвідомлюю, що ця стаття не переконає тих, у кому особистий досвід зміцнив звичку завжди вірити у найгірше. Її мета — лише продемонструвати три основні міфи, з допомогою яких у вас підтримують цей страх і невпевненість. А щороку напередодні осені ще й намагаються їх сколихнути. Тому що ті, хто замовляє страшні історії про курсові коливання восени, точно знають, ЯК вони на цьому зароблять. А на стабільності ніхто не заробляє — всі просто залишаються при своїх. Щоправда, зазвичай на ній (якщо вдається забезпечити) все ж таки заробляють політичні дивіденди діючі прем’єр і президент. Але в нинішніх навіть це, як ми бачимо, не виходить.
Та зараз не про них — це тема окремої статті. Зараз — про міфи, якими вас лякатимуть цієї осені.
Їх, як я вже казав, три. Наведу їх у порядку зниження значущості. І спробую на цифрах довести, що жоден із них саме цієї осені не актуальний.
Загалом кажучи, в історії гривні ви знайдете дуже мало періодів з такою спокійною статистикою, як цього літа. І ще менше періодів, у які в інтересах стількох суб’єктів було б розгойдати курс нашої валюти цієї ж осені, незважаючи ні на що.
Міф перший: резерви Нацбанку тануть
Мається на увазі те, що за чотири післякризові роки (з 2009-го по 2013-й) резерви НБУ знизилися з 26 до 22,7 млрд дол. І це не було б лихом, але вони досягли свого верхнього значення у 34,6 млрд дол. за підсумками 2010-го. І відтоді опустилися майже на 12 млрд дол. — до 22,7 млрд (див. табл. “Резерви НБУ”).
В Україні не бракує економістів, які готові на кожному телешоу повторити фразу з підручника з макроекономіки (розділ “Курсова політика”): якщо в центрального банку зменшуються резерви, треба девальвувати курс національної валюти, поки знову не вирівняється баланс попиту та пропозиції.
Закон цей широко відомий всім, навіть не економістам. То чому ж Нацбанк цього не робить, попри настійні поради з усіх боків? І лише усміхається, взагалі не бажаючи дискутувати з цього приводу. Мій варіант відповіді: тому що центральний банк бачить не лише свій баланс, а й картину ринку загалом.
Якщо допитливий читач перегорне ще кілька сторінок підручника з монетарної політики, то він з’ясує, що центральний банк у жодній країні не є ЄДИНОЮ організацією, що володіє іноземною валютою.
От і в Україні золотовалютні резерви НБУ — не єдиний “склад” валюти в країні. Є ще населення (і тіньовий бізнес. — Ред.), які скуповували від 8 до 13 млрд готівкових доларів в обмінних пунктах (загалом близько 40 млрд дол.) за останні чотири роки (див. таб. “Купівля валюти населенням”). І є ще підприємства і банки, які теж мають “свою” іноземну валюту (ностро-рахунки українських банків за кордоном) і які “приросли” у доларі майже на 20 млрд за цей же період.
Тож беріть тепер олівець і рахуйте: “мінус” 12 млрд резервів “плюс” 40 млрд купівлі населенням і ще 20 млрд приросту у банків (останні, щоправда, значаться на зарубіжних кореспондентських рахунках. — Ред.) — скільки в підсумку мільярдів доларів у нас у “плюсі”?
То де ж підстави для девальвації?
Ті, хто, посилаючись на резерви, закликають до девальвації гривні, не враховують лише однієї обставини: зазвичай Нацбанк своїми інтервенціями з резервів задовольняє попит на валюту з боку імпортерів, які гроші з країни вивозять. Проте у нас практично весь описуваний період (при від’ємному торговельному балансі) зберігається додатний платіжний баланс. Тобто валюта в країну прибуває. І ви побачите це майже на кожній із таблиць, наведених у цій статті.
Зверніть увагу, приміром, на таблицю “Чистий попит на валюту і купівля населенням”. У ній, як у жодній інший, чітко видно, що практично вся валюта, яка продається НБУ з резервів, нікуди з країни не виходить, а просто скуповується населенням як засіб заощадження. Адже після кризового обвалу цін на нерухомість і на землю за практичної відсутності ринку цінних паперів у наших людей ніяких інших альтернатив для зберігання своїх заощаджень, окрім готівкових стодоларових папірців і банківських депозитів, не існує.
Однак це — вже інша тема, яка стабільності гривні прямо не стосується. Швидше, навпаки! Зверніть увагу: це тільки за останні чотири роки наше населення скупило 40 млрд готівкових доларів і тримає їх “на руках”. А скільки у нього було цих самих доларів до цього, боюся, не знає навіть НБУ.
Я іноді думаю: от якби Нацбанку набридли всі ці розмови про девальвацію, і він зміцнив би гривню на 5%, то як би він упорався з викупом цієї лавини готівкових мільярдів доларів, які населення побігло б міняти в кіоски на дорожчу національну валюту (яку, до того ж, можна ще й вигідно розмістити на депозит)?
Міф другий: ми тонемо під тягарем виплат за зовнішнім і внутрішнім боргом
Не впевнений, що всі читачі легко згадають, яким був наш державний зовнішній борг у докризовому 2008-му. Але ж це був майже предмет національної гордості фінансової влади. Ми мали одну з найкращих пропорцій зовнішнього держборгу до ВВП навіть не в Європі, а у світі — він дорівнював близько 10% ВВП. При тому, що так звані маастрихтські критерії для країн єврозони, як відомо, допускають тягар боргів для країн-учасниць до 60% ВВП.
Що сталося з нашою нещасною економікою і всіма нами у четвертому кварталі 2008 р., коли нас накрила хвиля світової фінансової кризи, докладно згадувати не буду. Нагадаю лише, що після того, як “країна втратила третину свого промислового виробництва і чверть доходів бюджету”, як коротко і точно зазначив у своєму знаменитому листі до Тимошенко Віктор Пинзеник, за один тільки 2009 р., коли жодну бюджетну програму напередодні виборів не було скорочено, а Мінфін продовжував затикати 25-відсотковий дефіцит надходжень зовнішніми кредитами, зовнішній держборг України потроївся за один рік. Продовжував він зростати за інерцією і в “азаровські” 2010–2012 рр. з 30 до 43% ВВП, поки не впав до 41,5%.
Не сильно він, звичайно, упав, проте ж і не зростає він напередодні осені, примножуючи тривожні симптоми. Навпаки.
“Добре, це зовнішній борг, а внутрішній?” — запитають скептики.
При найгіршому розвитку ситуації відсоткові платежі уряду до кінця року не перевищать 18 млрд грн, тобто в середньому за місяць протягом п’яти місяців, що залишилися до кінця року, — 3,6 млрд грн. Що при обсязі середньомісячних надходжень до загального фонду держбюджету в розмірі 23,8 млрд грн, як ви самі розумієте, не є критичною величиною.
Ну подумайте самі, чи почувалися б ви банкрутом, якби при вашій зарплаті в 23 тис.800 грн на місяць вам 3 тис. 600 грн доводилося б платити за кредитом за телевізор?
Міф третій: населення не довіряє гривні і навіть депозити тримає у валюті
Про це зовсім коротко. Населення з початку 2013 р. збільшило вклади в комерційних банках на загальну суму 44,7 млрд грн. З них безпосередньо в гривнях приріст вкладів становив 44,3 млрд грн, а в іноземних валютах — менш як 0,5 млрд грн. Розумію, що це звучить нескромно, але 98,4% наших співгромадян до початку газетної істерії продовжують нарощувати свої вклади у гривні і лише 1,6% — у валюті (див. табл. “Депозити фізосіб”).
То що ж буде восени?
Відповідь на це запитання дасть лише час. Будь-яка економіка несе в собі ризики турбулентності. А наша, післякризова, недореформована у безлічі сфер, — то й поготів.
Я лише хотів показати вам, що ризики ці істотно нижчі, ніж торік, і вже тим більше, ніж два чи три роки тому, коли, як ви пам’ятаєте, ніяких обвалів курсу не траплялося і близько!
Чи означає це, що її, незміцнілу, все-таки може збити з ніг цілеспрямована зовнішня атака? Так, це правда. Нерозумно було б заперечувати.
І готових атакувати, а тим більше підливати олії у вогонь, коли, не дай Боже, розгориться полум’я, цього року навіть більше, ніж зазвичай!
Крім класичних банків-спекулянтів, експортерів-панікерів, які притримають виручку у вересні-жовтні в дрібній надії нажитися на курсі, що, можливо, хоч трохи підросте за осінь. Це ще й наш дружелюбний північний сусід. Чиї методи тиску, як показала спроба негласної блокади експорту минулого тижня, можуть набувати химерно-недружелюбних форм. І не слід забувати, що вже дві з п’яти найбільших фінустанов країни — це стовідсоткові “дочки” великих російських банків.
Та й опозиція у нас хороша. І нинішня в цьому плані нічим не відрізняється від опозиції попередньої, що нині стала владою. Навіть нестарожили у фінансовій журналістиці пам’ятають, як вони не соромлячись роздмухували полум’я навколо Нацбанку при перших симптомах кризи 2008-го, сподіваючись, що це “потопить” Юлю-прем’єра.
Тепер нинішня опозиція може з тим самим цинізмом обернути цю зброю проти них же у кволій надії, що це Юлю “врятує”.
Проте жодна зі сторін не досягне успіху у своїй брудній справі розхитування п’єдесталу нашої національної валюти, якщо їх через недоумкуватість чи з користі не підтримає хоча б частина впливових ЗМІ.
Навіть Сорос ніколи не завалив би британський фунт, якби не мимовільна і свідома допомога йому в цій справі британської преси. Та це, схоже, урок, який ми ще навіть не почали вчити. Адже ми молода країна — у нас ще є така розкіш, як право на помилку. І навіть право влаштувати самим собі восени на одну кризу більше, ніж передбачено загальною теорією економічних циклів. Чи ні?
