Цій статті більше 3-х років. Українське законодавство складне і мінливе, тож на даний момент редакція не гарантує її 100% актуальність. У разі сумнівів скористайтесь пошуком, щоб читати свіжіші статті і консультації, або зверніться за допомогою до нашого ШІ-консультанта.
ДПСУ вкотре звертає увагу на дотримання вимог ПКУ під час проведення платниками податків адміністративного оскарження прийнятих податковими органами рішень про нарахування грошових зобов’язань, зокрема:
1) під час розгляду скарг платників податків податкові органи мають враховувати принцип податкового законодавства — презумпцію правомірності рішень такого платника податків (пп. 4.1.4 ПКУ);
2) контролюючі органи повинні також керуватися правилом конфлікту інтересів, коли рішення має бути прийнято на користь платника податків (п. 56.21 ПКУ).
І вперше від податкових органів ми дізналися про ставлення до такого документа, як акт перевірки, як до елемента доказовості та законності дій податкового органу як суб’єкта владних повноважень.
Так, ДПСУ наголошує, що з огляду на те, що акт перевірки є службовим документом і носієм доказової інформації про виявлені порушення вимог податкового, валютного та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на органи державної податкової служби, останні відображають в акті перевірки всі факти, пов’язані з порушеннями, допущеними суб’єктами господарювання.
Залишається одне запитання: а якщо акт не містить жодних фактів порушень або містить факти, які є завідомо неправдивими та не відповідають дійсності?
У цьому випадку, на жаль, судова практика не виробила сталої позиції — акт не підлягає оскарженню. Загалом вищі судові інстанції вважають, що окремі формальні порушення податкових органів щодо проведення перевірки та складання акта не можуть бути однозначною підставою для скасування ППР. Платнику податків все одно доводиться обстоювати своє право на ПК або податкові витрати шляхом подання документів фінансово-господарської діяльності. Отже, у цьому випадку більше спрацьовують такі принципи адмінсудочинства, як рівність усіх учасників адміністративного процесу перед законом і судом; змагальність сторін, диспозитивність та офіційне з’ясування всіх обставин у справі, ніж те, що обов’язок доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на податковий орган, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Отже, незважаючи на вказівки головного державного податкового органу, ситуація у спорах з податковими органами на практиці виглядає дещо інакше.
