Нагадаємо, що 21 вересня у Верховній Раді зареєстрували законопроєкти №14056 і №14057, які пропонують нову редакцію перших двох книг ЦКУ. Вони модернізують загальні положення та систему особистих прав, наближаючи цивільне право до європейських стандартів.
Після реєстрації законопроєкту №14057 (друга частина ЦКУ) деякі медіа опублікували власні застереження щодо його окремих положень. Відповів на них автор законопроєктів Р. Стефанчук.
1. «Відповідальність журналіста без вини»
❌ Це не так.
• Спростування — це не відповідальність, а спосіб захисту, який не тягне за собою юридичних санкцій.
• Чинна редакція ст. 277 ЦКУ вже передбачає, що «спростування недостовірної інформації здійснюється незалежно від вини особи, яка її поширила».
• Право на спростування як спосіб захисту відповідає практиці ЄСПЛ (Axel Springer SE v. Germany, 2023; Eigirdas v. Lithuania, 2023).
• Разом з тим частина 13 статті 277 ЦКУ в редакції законопроєкту передбачає: «Особливості спростування недостовірної інформації встановлюються законом». Зокрема, такі особливості встановлені статтею 43 Закону України «Про медіа», яка серед іншого передбачає випадки, коли суб’єкт у сфері медіа має право відмовити у поширенні спростування або відповіді.
Висновок: нових обов’язків для медіа тут немає.
2. «Заборона розслідувати корупцію до вироку суду»
❌ Це не так.
• Презумпція невинуватості закріплена в частині першій статті 62 Конституції України. Презумпція невинуватості також є одним із стандартів журналістики (пункт 22 Резолюції Парламентської асамблеї Ради Європи 1003(1993) про етичні принципи журналістики).
• Обов’язок дотримуватись презумпції невинуватості відповідає практиці ЄСПЛ («Дю Рой та Малаурі проти Франції» (Du Roy and Malaurie v. France), 2000, «Ворм проти Австрії» (Worm v. Austria), 1997).
• Разом з тим дотримання презумпції невинуватості жодним чином не «унеможливлює розслідування корупції до вироку суду», йдеться лише про те, що особу не слід називати винною, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду («Буткевічюс проти Литви» (Butkevičius v. Lithuania), 2002; «Ґуцанови проти Болгарії» (Gutsanovi v. Bulgaria), 2013).
Висновок: законопроєкт не обмежує журналістські розслідування та чітко відповідає Конституції України.
3. «Суди зможуть забороняти поширення інформації до її публікації, блокувати сайти та вилучати наклади»
❌ Це неправда.
• Ви здивуєтесь, але відповідна стаття існує в ЦКУ вже 23 роки.
• Зміни, що пропонуються, лише уточнюють сучасні канали поширення інформації (вебсайти, сторінки у соціальних мережах, канали месенджерів, відеохостинги, інші вебресурси). Разом з тим перелік таких способів поширення інформації і в чинній редакції ЦКУ не є вичерпним.
• Приклад рішення ЄСПЛ, який в частині застосування статті 278 ЦКУ не знайшов порушення Європейської конвенції з прав людини («Анатолій Єременко проти України» (Anatoliy Yeremenko v. Ukraine), 2022).
Висновок: законопроєкт в цій частині не передбачає нових чи додаткових обмежень для свободи слова, в тому числі щодо проведення журналістських розслідувань та публікації їхніх результатів
4. «Право на відповідь, незалежно від достовірності інформації. Це нібито означає, що навіть правдиві розслідування зобов’яжуть публікувати альтернативну версію фігурантів»
❌ Це хибна думка.
• Право на відповідь існує вже зараз (у чинній редакції статті 277 ЦКУ та статті 43 Закону «Про медіа»).
• Це не «спростування», а лише право висловити власну точку зору.
• Право на відповідь як спосіб захисту відповідає практиці ЄСПЛ («Едісьонс Тьємпо проти Іспанії» (Ediciones Tiempo v. Spain), 1989, Мельничук проти України» (Melnychuk v. Ukraine) (ухв.), 2005).
• Одночасно право на відповідь так само підпадає під дію обмежень, передбачених статтею 10 Конвенції.
Висновок: законопроєкт не створює ризиків для журналістів.
5. «Законопрокт нібито передбачає право на примирення, вибачення, яке може розглядатись як додатковий інструмент тиску на журналістів»
❌ Це не так.
• Стаття 277-2 «Право на примирення» ЦКУ в редакції законопроєкту пропонує передбачити право особи, яка порушила особисті права іншої особи внаслідок поширення недостовірної інформації, звернутися з пропозицією про примирення.
• Мова не йде про «примусове вибачення», а про ініціативу особи, яка поширила недостовірну інформацію.
Висновок: нових ризиків для свободи слова та діяльності журналістів не передбачено.
6. «Право на забуття, якщо буде застосовуватись без балансу з суспільним інтересом – можливе вилучення важливих журналістських матеріалів»
❌ Це неправда.
• Стаття 302-2 ЦКУ в редакції законопроєкту пропонує закріпити в цивільному законодавстві «право на забуття». Необхідність закріплення права на забуття в національному законодавстві обумовлена євроінтеграційними зобов’язаннями України. Таке право передбачено Регламентом Європейського Парламенту і Ради (ЄС) 2016/679 від 27 квітня 2016 року про захист фізичних осіб у зв’язку з опрацюванням персональних даних і про вільний рух таких даних та про скасування Директиви 95/46/ЄС (Загальним регламентом про захист даних) – Стаття 17 «Право на стирання («право бути забутим»)».
• Право на забуття визнається та захищається відповідно до практики ЄСПЛ ((«Венґжиновський та Смольчевський проти Польщі» (Węgrzynowski and Smolczewski v. Poland), 2013; «М.Л. та В.В. проти Німеччини» (M.L. and W.W. v. Germany), 2018, «Біанкарді проти Італії» (Biancardi v. Italy), 2021; «Медіенґруппе Остеррайх ҐмбГ проти Австрії» (Mediengruppe Österreich GmbH v. Austria), 2022; «Гурбен проти Бельгії» (Hurbain v. Belgium) [ВП], 2023).
• Стаття 302-2 ЦКУ в редакції законопроєкту передбачає необхідність забезпечення балансу між правом на забуття та правом на свободу думки і слова та вільне вираження своїх поглядів і переконань (частина третя цієї статті). Ця стаття повинна застосовуватися в системному тлумаченні зі статтею 29 «Поширення суспільно необхідної інформації» Закону України «Про інформацію», яка передбачає, що «Інформація з обмеженим доступом може бути поширена, якщо вона є суспільно необхідною, тобто є предметом суспільного інтересу, і право громадськості знати цю інформацію переважає потенційну шкоду від її поширення».
Висновок: законопроєкт в цій частині передбачає нове право фізичної особи – «право на забуття», що обумовлено євроінтеграційними зобов’язаннями України. При цьому законопроект передбачає умови здійснення такого права (частина друга) та випадки, коли таке право не застосовується (частина третя). У системному тлумаченні зі статтею 29 Закону України «Про інформацію» здійснення право на забуття обумовлено необхідністю встановлювати баланс із правом громадськості знати суспільно необхідну інформацію, яка є предметом суспільного інтересу.
7. «Тепер оціночне судження, яке висловлене у форму, що принижує гідність, честь, репутацію, на особу, яка їх поширила може бути покладений обовʼязок щодо компенсації моральної шкоди»
❌ Це не зовсім так.
• Такий обов’язок існує вже 23 роки (ст. 23 та 280 ЦКУ, Закон «Про інформацію»).
• ЄСПЛ визнає цю практику (Błaja News v. Poland, Timpul Info-Magazin v. Moldova).
Висновок: законопроєкт в цій частині не передбачає покладання на медіа нових обов’язків чи додаткової відповідальності, порівняно з чинним законодавством.
Р. Стефанчук на початку жовтня пропонує провести зустріч із журналістами та представниками громадянського суспільства, які спеціалізуються на питаннях медіаправа, щоб обговорити всі аспекти цього законопроєкту та спільно знайти збалансовані й ефективні рішення.
Адже головна мета законопроєкту — створити сучасну систему захисту прав людини й громадянина, утвердження і забезпечення яких є головним обов’язком держави (ст. 3 Конституції України).