Цій статті більше 3-х років. Українське законодавство складне і мінливе, тож на даний момент редакція не гарантує її 100% актуальність. У разі сумнівів скористайтесь пошуком, щоб читати свіжіші статті і консультації, або зверніться за допомогою до нашого ШІ-консультанта.
Відповідно до ст. 395 Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 року №435-IV, зі змінами та доповненнями (далі — ЦКУ), сервітут є речовим правом на чуже майно. Статтею 401 ЦКУ встановлено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.
Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій, конкретно визначеній особі (особистий сервітут).
Згідно зі ст. 403 ЦКУ сервітут визначає обсяг прав щодо користування особою чужим майном.
При цьому особа, яка користується сервітутом, зобов’язана вносити плату за користування майном, якщо інше не встановлено договором, законом, заповітом або рішенням суду. Сервітут не підлягає відчуженню.
Сервітут не позбавляє власника майна, щодо якого він встановлений, права володіння, користування та розпоряджання цим майном. Сервітут зберігає чинність у разі переходу до інших осіб права власності на майно, щодо якого він встановлений.
Відповідно до пп. 138.12.2 п. 138.12 ст. 138 Податкового кодексу України від 2 грудня 2010 року №2755-VI, зі змінами та доповненнями (далі — ПКУ), при обчисленні об’єкта оподаткування до складу витрат включаються інші витрати господарської діяльності, до яких розділом ІІІ «Податок на прибуток підприємств» ПКУ прямо не встановлено обмежень щодо віднесення до складу витрат.
Інші витрати визнаються витратами того звітного періоду, в якому вони були здійснені (п. 138.5 ст. 138 ПКУ).
Витрати, які враховуються для визначення об’єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов’язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II цього Кодексу (п. 138.2 ст. 138 ПКУ).
Отже, платник податку, який користується сервітутом, має право включити до складу витрат плату за користування майном (виплата сервітуту) за умови наявності підтвердних первинних документів та зв’язку таких витрат із власною господарською діяльністю.
