- Чи можна звернутися до ДПС, для того щоб отримати нерезидентський статус?
- Чи має сенс така процедура?
- Чи можливо через суд встановити статус податкового нерезидента?
- Підсумки
На практиці нерідко трапляються ситуації, коли особа прагне заздалегідь отримати юридичну визначеність щодо свого податкового статусу. Наприклад, громадянин України планує переїзд до іншої країни, оформлення посвідки на проживання, відкриття бізнесу або працевлаштування за кордоном і бажає ще до виникнення податкових спорів підтвердити, що надалі він не буде вважатися податковим резидентом України. Саме тому виникає логічне запитання: чи можливо звернутися до ДПС чи суду та наперед встановити факт втрати статусу податкового резидента України? Про це читайте нижче в матеріалі «Юридичної компанії YANKIV».
На перший погляд такий механізм міг би стати ефективним інструментом правової визначеності. Адже наявність висновку ДПС чи судового рішення дозволила б особі уникнути потенційних спорів із податковими органами, банками, фінансовими установами та іншими державними органами щодо належності до податкової юрисдикції України.
Додаткову складність створює й сама правова природа податкового резидентства. Статус податкового резидента або нерезидента не виникає виключно на підставі бажання особи чи окремого документа. Він визначається шляхом аналізу сукупності обставин, встановлених Податковим кодексом України, зокрема наявності постійного місця проживання, центру життєвих інтересів, тривалості перебування на території України та інших критеріїв. Більше того, оцінка таких обставин нерідко здійснюється вже після закінчення відповідного податкового періоду, коли можна встановити фактичні дані щодо місця проживання та економічних зв’язків особи.
У зв’язку з цим судова практика демонструє неоднозначний підхід до спроб громадян отримати судове рішення чи висновки ДПС про встановлення статусу податкового нерезидента «на майбутнє». Одні судові механізми взагалі не дозволяють розглядати подібні вимоги, тоді як інші можуть бути застосовані лише за наявності конкретного спору з контролюючим органом або іншими суб’єктами, які ставлять під сумнів податковий статус особи.
У цій статті розглянемо, чи існує в Україні правовий механізм, щоб встановити статус податкового нерезидента та куди звертатися до ДПС чи суду. А також чи можуть суди розглядати такі вимоги поза межами конкретного податкового спору. Проаналізуємо положення Податкового кодексу України, судову практику та позиції судів різних інстанцій, щоб з’ясувати, чи можливо отримати судове рішення про податкове нерезидентство «на випередження» та наскільки ефективним є такий спосіб захисту прав платника податків.
Чи можна звернутися до ДПС, для того щоб отримати нерезидентський статус?
Податковий кодекс України не передбачає процедури набуття або втрати статусу податкового резидента шляхом подання заяви до контролюючого органу. Так само відсутній механізм, який дозволяв би отримати від ДПС рішення чи довідку про те, що особа є податковим нерезидентом України.
Це пояснюється тим, що податкове резидентство в Україні не надається і не припиняється рішенням державного органу. Воно визначається безпосередньо на підставі критеріїв, встановлених Податковим кодексом України, зокрема місця проживання, постійного місця проживання, центру життєвих інтересів, тривалості перебування на території України та інших обставин.
Водночас це не означає, що особа взагалі позбавлена можливості повідомити податковий орган про свою позицію щодо податкового статусу.
На практиці деякі платники податків після переїзду за кордон подають до територіального органу ДПС заяву у довільній формі, в якій повідомляють про своє проживання в іншій державі та про те, що вважають себе податковими нерезидентами України. До такої заяви можуть додаватися документи, які підтверджують проживання за кордоном, зокрема посвідка на проживання, документи про працевлаштування, податкове резидентство іншої держави, договори оренди житла або інші підтвердження фактичного проживання за межами України.
Також окремі особи подають податкові декларації, в яких зазначають свою позицію щодо відсутності статусу податкового резидента України.
Однак важливо розуміти, що подання таких документів саме по собі не призводить до офіційного визнання особи податковим нерезидентом. Податковий орган не видає рішення про зміну статусу та, як правило, не надає письмового підтвердження того, що особа втратила податкове резидентство України. Фактично контролюючий орган лише отримує відповідну інформацію до відома.
Чи має сенс така процедура?
Певною мірою – так. Особа завчасно повідомляє податковий орган про свою позицію та діє відкрито і добросовісно. У разі виникнення спору в майбутньому це може підтверджувати відсутність наміру приховувати інформацію про своє місце проживання або податковий статус.
Проте таке повідомлення не створює для особи жодних гарантій. Якщо в майбутньому контролюючий орган здійснюватиме перевірку та дійде висновку, що відповідно до критеріїв Податкового кодексу України центр життєвих інтересів особи залишався в Україні або наявні інші підстави для визнання її податковим резидентом, раніше подана заява не перешкоджатиме податковому органу відстоювати таку позицію.
Таким чином, звернення до ДПС може виконувати лише інформаційну функцію та фіксувати позицію платника податків, однак не є механізмом офіційного встановлення або підтвердження статусу податкового нерезидента України.
Фактично сьогодні особа може лише доводити, що її життєві обставини більше не відповідають критеріям податкового резидентства України. Однак спеціальної адміністративної процедури, яка дозволяла б офіційно «вийти» з податкового резидентства, законодавство України не містить.
І саме ця прогалина є однією з головних причин появи судових спорів щодо встановлення статусу податкового нерезидента, про які йтиметься далі.
Чи можливо через суд встановити статус податкового нерезидента?
Після того як стає зрозуміло, що в Україні відсутня адміністративна процедура виходу з податкового резидентства, у багатьох громадян виникає закономірне запитання: якщо податкова служба не видає довідок про втрату резидентства, чи можна отримати відповідне рішення через суд?
На перший погляд така ідея виглядає цілком логічною. Особа вже багато років проживає за кордоном, працює в іноземній компанії, сплачує податки в іншій державі, має там сім’ю та житло. При цьому в Україні немає жодного органу, який міг би офіційно підтвердити втрату статусу податкового резидента. Тому звернення до суду видається єдиним можливим способом отримати юридичну визначеність.
Саме така логіка лежить в основі більшості справ про встановлення факту втрати податкового резидентства України.
Як правило, заявники пояснюють свою позицію необхідністю уникнення подвійного оподаткування, підтвердження свого статусу перед іноземними банками або роботодавцями, а також бажанням заздалегідь усунути потенційні претензії з боку українських податкових органів.
Однак остання практика Верховного Суду свідчить про те, що українські суди вкрай обережно ставляться до таких вимог.
Більше того, протягом останніх років Верховний Суд фактично сформував чітку правову позицію: податкове резидентство не може встановлюватися судом абстрактно або «про всяк випадок», без наявності конкретного податкового спору.
Показовою у цьому контексті стала постанова Верховного Суду від 26.02.2026 року у справі №644/3563/25.
У цій справі заявник проживав у Великій Британії, перебував там понад 183 дні на рік, вів підприємницьку діяльність за кордоном та посилався на необхідність уникнення подвійного оподаткування. Він просив суд встановити юридичний факт втрати статусу податкового резидента України та набуття статусу податкового нерезидента.
На перший погляд аргументація виглядала цілком переконливою. Особа фактично проживала за межами України, мала тісні економічні зв’язки з іншою державою та прагнула визначеності щодо свого податкового статусу.
Проте Верховний Суд погодився з рішеннями судів попередніх інстанцій та відмовив у задоволенні заяви.
Суд наголосив на принциповому моменті: питання податкового резидентства не може розглядатися ізольовано від конкретних податкових правовідносин.
Інакше кажучи, суд не може встановлювати факт податкового нерезидентства лише тому, що особа хоче отримати відповідний документ або убезпечити себе від можливих спорів у майбутньому.
Верховний Суд прямо зазначив, що окреме провадження застосовується лише тоді, коли між сторонами відсутній спір про право.
Водночас питання податкового резидентства майже завжди пов’язане з податковими наслідками. Воно впливає на обсяг податкових обов’язків особи, порядок оподаткування її доходів, застосування міжнародних конвенцій про уникнення подвійного оподаткування та можливість нарахування податкових зобов’язань.
Саме тому встановлення такого факту фактично виходить за межі окремого провадження.
На думку Верховного Суду, питання резидентства повинно вирішуватися лише тоді, коли виникає реальний спір між платником податків та державою.
Наприклад, якщо податкова служба донараховує податкові зобов’язання з доходів, отриманих за кордоном.
Або якщо контролюючий орган відмовляється застосовувати міжнародну конвенцію про уникнення подвійного оподаткування.
Або якщо між платником податків та державою виникає інший спір щодо його податкових прав та обов’язків.
Лише в межах такого спору суд має право оцінювати питання податкового резидентства та досліджувати відповідні докази.
Таким чином Верховний Суд фактично підтвердив, що проживання за кордоном понад 183 дні, ведення бізнесу в іншій державі, отримання іноземного податкового резидентства або навіть повне перенесення центру життєвих інтересів за межі України саме по собі не створює права на окреме звернення до суду з вимогою «визнати мене нерезидентом».
Аналогічний підхід Верховний Суд продемонстрував і в іншій справі №761/6935/24.
У цій справі заявник понад десять років проживав на Кіпрі, мав там сім’ю, бізнес, податковий номер та статус платника податків. Фактично всі його особисті та економічні інтереси були пов’язані саме з Кіпром.
Попри це Верховний Суд відмовив у можливості встановлення відповідного факту в порядку цивільного судочинства.
Суд звернув увагу на те, що питання податкового резидентства належить до сфери публічно-правових відносин. Воно регулюється нормами податкового законодавства та не є цивільним правом або майновим інтересом, який може бути самостійним предметом розгляду в цивільному процесі.
Фактично Верховний Суд констатував, що цивільний суд не уповноважений ухвалювати рішення наперед лише для того, щоб особа могла використати їх у майбутніх податкових правовідносинах.
Особливо важливим є ще один висновок суду.
Верховний Суд прямо наголосив, що окреме провадження не може використовуватися як механізм формування доказової бази для майбутнього спору з податковими органами.
Інакше кажучи, особа не може звернутися до суду лише для того, щоб отримати рішення, яке потім планується показувати податковій службі, банкам або іншим органам як підтвердження статусу нерезидента.
На думку суду, це є неналежним способом захисту права.
Саме тому Верховний Суд вкотре підтвердив правову позицію, сформовану ще раніше у справі №536/1039/17: питання податкового резидентства не може встановлюватися автономно та окремо від конкретних податкових правовідносин.
Фактично судова практика останніх років сформувала доволі жорстке правило.
- Податкове резидентство не встановлюється саме по собі.
- Не оформлюється окремим судовим рішенням.
- Не існує поза межами конкретного спору між платником податків та державою.
Тому отримати рішення суду з формулюванням «особа є податковим нерезидентом України» лише для того, щоб використовувати його в майбутньому, сьогодні практично неможливо.
Однак було б помилкою стверджувати, що позитивних рішень у подібних справах взагалі не існує.
Цікаво, що ще до формування нинішньої позиції Верховного Суду окремі суди погоджувалися встановлювати факт втрати податкового резидентства навіть за відсутності безпосереднього спору з податковим органом.
Одним із найбільш відомих прикладів є справа, в якій заявнику вдалося переконати суд у необхідності встановлення такого факту через особливі обставини справи.
Ключовою причиною успіху стала правильна побудова правової позиції.
Заявник не просив суд просто підтвердити його бажання бути нерезидентом. Натомість він аргументував, що статус резидента або нерезидента безпосередньо впливає на порядок виконання його податкових обов’язків щодо доходів, отриманих за межами України.
Фактично він обґрунтовував необхідність юридичної визначеності для належного виконання податкового законодавства.
Окрім цього, була сформована надзвичайно сильна доказова база.
Заявник проживав у Великій Британії та надав документи, які підтверджували фактичне перенесення всього центру життєвих інтересів до цієї держави.
Серед доказів були посвідка на проживання та дозвіл на працевлаштування у Великій Британії.
Крім того, було підтверджено, що заявник є директором декількох британських компаній та здійснює свою професійну діяльність саме там.
Важливе значення мали документи щодо медичного страхування та страхування життя, укладеного строком на двадцять п’ять років. На думку суду, такі обставини свідчили про довгостроковий намір особи проживати саме у Великій Британії.
Також були надані британське водійське посвідчення, документи щодо придбання житла та підтвердження постійного проживання за відповідною адресою.
Особливу роль відіграли сімейні обставини.
Дружина заявника працювала у Великій Британії, а дитина навчалася в місцевій школі.
Фактично всі особисті, соціальні та економічні зв’язки сім’ї були перенесені до іншої держави.
Водночас в Україні не залишилося жодних істотних зв’язків.
- Особа не мала зареєстрованого ФОП.
- Не здійснювала підприємницької діяльності в Україні.
- Не мала активного бізнесу.
- Сім’я також не проживала на території України.
- Саме ця обставина стала вирішальною.
Суд побачив ситуацію, коли центр життєвих інтересів був не просто частково, а фактично повністю перенесений до іншої держави.
Проте навіть наявність таких рішень сьогодні не змінює загальної тенденції судової практики.
Після рішень Верховного Суду у справах №644/3563/25 та №761/6935/24 можливість встановлення податкового нерезидентства через окреме провадження виглядає скоріше винятком, ніж правилом.
Саме тому відповідь на питання, винесене в заголовок цього розділу, є доволі однозначною.
Станом на сьогодні українські суди виходять із того, що встановити статус податкового нерезидента «заздалегідь», без наявності конкретного податкового спору, практично неможливо. Питання податкового резидентства повинно оцінюватися лише тоді, коли між особою та державою виникає реальний конфлікт щодо податкових прав та обов’язків.
І саме в межах такого спору суд може дати відповідь на питання, чи залишилася особа податковим резидентом України, чи ні.
Підсумки
Питання податкового резидентства залишається одним із найбільш складних та практично значущих аспектів міжнародного оподаткування для громадян України, які проживають, працюють або ведуть бізнес за кордоном. Водночас аналіз чинного законодавства та судової практики свідчить про те, що українська правова система не передбачає механізму офіційного «виходу» з податкового резидентства або його попереднього підтвердження.
Звернення до ДПС не дозволяє отримати рішення чи довідку про набуття статусу податкового нерезидента. Особа може повідомити контролюючий орган про свою позицію та надати документи, які підтверджують проживання за кордоном, однак таке повідомлення має виключно інформаційний характер і не створює юридичних гарантій щодо податкового статусу в майбутньому.
Не є універсальним вирішенням проблеми й звернення до суду. Сформована останніми роками практика Верховного Суду виходить із того, що питання податкового резидентства не може розглядатися ізольовано від конкретних податкових правовідносин. Суд не повинен встановлювати статус податкового нерезидента лише для забезпечення правової визначеності або формування доказової бази на майбутнє. Як правило, оцінка резидентства здійснюється лише тоді, коли між особою та державою вже виник реальний спір щодо податкових прав та обов’язків.
Фактично це означає, що статус податкового резидента або нерезидента не визначається заявою, довідкою чи окремим судовим рішенням. Він є наслідком сукупності фактичних обставин життя особи та оцінюється через критерії, встановлені Податковим кодексом України.
Саме тому особам, які планують або вже здійснили переїзд за кордон, доцільно зосередитися не на пошуку формального документа про втрату резидентства, а на формуванні належної доказової бази, яка підтверджує перенесення центру життєвих інтересів до іншої держави. Документи про проживання, працевлаштування, сплату податків, ведення бізнесу, навчання дітей та проживання членів сім’ї за кордоном у майбутньому можуть мати значно більше значення, ніж будь-які заяви про бажаний податковий статус.
