Коли в країні за кілька років закривається понад 70 банків, постають два основні запитання: «хто винен?» і «що робити?». І якщо перше з них певною мірою риторичне чи навіть філософське, то на друге цілком є шанси дати практичні відповіді.
Проаналізувавши чинне законодавство та судову практику за останні кілька років, вдалося прийти до невтішного висновку: навіть після того як у нормативну базу, що стосується банківської сфери, було внесено зміни, зокрема введено додаткові норми про відповідальність власників банків, вкладникам мало на що доводиться розраховувати. І якщо фізичні особи ще можуть скористатися системою гарантування вкладів і одержати 200 000 гривень, то юридичні особи, які, за законом, зобов'язані вести діяльність з використанням безготівкових розрахунків, позбавлені ефективного правового захисту.
По-перше, юрособам ніхто не виплачує 200 000 гривень. По-друге, в разі якщо банк виводять з ринку, то вимоги таких підприємств набувають статусу кредиторських і задовольняються за рахунок активів банку. При цьому існує спеціальна процедура і черговість задоволення вимог. Юрособи отримують гроші тільки в 7-му чергу, після задоволення всіх попередніх вимог. Процедура ліквідації та продажу активів з виплатою грошей кредиторам може зайняти до 8 років (максимально можливий термін). Отже, перспектива задоволення кредиторських вимог стає якщо й можливою, то дуже віддаленою.
В таких обставинах активізувалися спроби юристів знайти винного і стягнути з нього кошти. Основними напрямками, за якими рухалася практика останнім часом, були:
1. позови до банку;
2. позови до Фонду гарантування вкладів (далі – Фонд);
3. позови до НБУ;
4. позови до контролерів банків і власників істотної частки;
5. позови в міжнародний арбітраж проти України.
Ми розглядали всі зазначені варіанти стягнення грошових коштів юридичними особами (і фізичними особами понад суми гарантування). І ось яких висновків ми дійшли.
Позов до банку
Незважаючи на те що банк визнано неплатоспроможним і його ліквідують, багато хто все одно подає позови саме до самого банку, обґрунтовуючи свої вимоги невиконанням зобов'язань установи перед клієнтами.
Судова практика в цьому питанні змінювалася. Спочатку такі позови задовольняли. Пізніше суди прийшли до висновку, що, оскільки банк визнано неплатоспроможним і існує спеціальна процедура задоволення вимог до таких банків, то позови до неплатоспроможних банків не підлягають задоволенню.
Остаточно така позиція зміцнилася в постанові Верховного суду України у справі №6-2001цс15. І хоча в самій постанові ця правова позиція чітко не кристалізована, а справу було передано в першу інстанцію, суди в подальшому почали ухвалювати рішення про відмову в задоволенні позовів до банків, посилаючись саме на цю постанову.
При тому що рішення ВСУ було ухвалено ще в січні 2016 року, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ (ВССУ) в березні 2016-го ухвалив рішення, яким задовольнив позов і присудив стягнути з банку гроші на користь вкладника. При цьому ВССУ вказав, що незалежно від того, чи введено в банк тимчасову адміністрацію, чи ні, між банком і вкладником існують правовідносини, і їх було порушено банком, у зв'язку з чим права вкладника підлягають судовому захисту.
Проте таке рішення – радше виняток із правил: частіше вкладникам усе ж відмовляють. Але в будь-якому разі, навіть якщо суд ухвалить рішення на користь вкладника, його вимоги задовольнятимуть у порядку, передбаченому законодавством про систему гарантування вкладів, тобто в порядку черги (фізособи – 4-та, юрособи – 7-ма).
Тож практичної доцільності в таких судових процесах майже немає.
Позови до Фонду
Багато хто сприймає ФГВФО як правонаступника неплатоспроможних банків, а тому намагається стягнути гроші за рахунок Фонду. Однак варто зазначити, що Фонд у цьому випадку є технічним виконавцем, який не відповідає за зобов'язаннями банку, а тому, на наш погляд, немає навіть належних правових підстав звертатися до нього з позовом.
У реєстрі судових рішень нам не вдалося знайти жодного рішення суду на користь вкладників за позовами до Фонду.
Єдиним теоретичним підґрунтям для звернення з позовом до ФГВ може бути лише неналежне виконання Фондом зобов'язань, передбачених законом, яке призвело до того, що вимоги кредиторів не задоволено за рахунок активів неплатоспроможного банку. Але для цього необхідно довести, що на момент початку ліквідації банку його активів було достатньо для задоволення вимог кредиторів, але в подальшому, через те що Фонд здійснив неправомірні дії (бездіяльність), вартість активів банку зменшилася, і задоволення вимог кредиторів стало неможливим.
Позови до НБУ
Оскільки рішення про визнання банків неплатоспроможними ухвалює Національний банк, то саме ця установа здається винною в усіх бідах вкладників. Проте навіть якщо довести, що НБУ не діяв, не проводив необхідні перевірки, не вживав належних заходів щодо банку, і саме внаслідок цього банк збанкрутував, усе одно стягнути що-небудь із Нацбанку неможливо. Стаття 5 закону «Про банки і банківську діяльність» прямо передбачає, що НБУ не відповідає за зобов'язаннями банку.
Як і у випадку з ФГВ, жодного рішення суду на користь вкладників за позовами до НБУ ми в реєстрі не знайшли. Суди посилаються на вищевказану статтю і залишають позови без задоволення.
Позови до контролерів банків, власників істотної частки і пов'язаних осіб
Позови до пов'язаних осіб, зокрема до керівництва банку, його контролерів і власників істотної частки, на наш погляд, найперспективніші. Саме ці особи контролювали діяльність банку, ухвалювали рішення, і, найімовірніше, саме їхні дії призвели до неплатоспроможності фінустанови. Тим більше що стаття 58 закону «Про банки і банківську діяльність» передбачає обов'язок власника істотної частки вживати дії для запобігання неплатоспроможності. Також ця стаття передбачає, що пов'язані з банком особи за порушення законодавства, або вчинення ризикових операцій, або за доведення банку до неплатоспроможності несуть цивільно-правову відповідальність.
Отже, є правові підстави висувати позов саме до цих осіб з вимогою відшкодувати збитки, завдані клієнтові банку.
Проте в цьому випадку є важливий нюанс. Щоб стягнути з таких осіб суму збитків, необхідно встановити наявність чотирьох елементів цивільного правопорушення, а саме: наявність шкоди; протиправні дії (бездіяльність); причинно-наслідковий зв'язок між шкодою і діями (бездіяльністю), а також вину.
І ось із цього моменту починаються труднощі.
По-перше, незважаючи на те що фактично гроші втрачено, юридично шкоди ще не завдано. Адже борг банку, з моменту ухвалення рішення про його ліквідацію, набуває статусу кредиторських вимог з особливим порядком задоволення. Отже, теоретично існує ймовірність задоволення таких вимог при продажу активів банку. Формально збиток може вважатися заподіяним тільки з моменту, коли вимоги кредиторів банку вважатимуться погашеними у зв'язку з недостатністю коштів, а до цього моменту може минути не один рік.
По-друге, майже вся інформація про банк, зокрема про дії чи бездіяльність пов'язаних осіб або власників істотної участі, є банківською таємницею. Навіть незважаючи на те що, відповідно до ст. 46 ЗУ «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», із моменту початку процедури ліквідації банку інформація про фінансовий стан банку перестає бути банківською таємницею, отримати такі відомості звичайному вкладникові дуже проблематично.
Отже, потрібно не тільки довести протиправність дій (бездіяльності) пов'язаних осіб і власників банку, а й для початку взагалі встановити, а які дії (бездіяльність) були. Які проблеми мав банк, що необхідно було робити (не робити).
По-третє, навіть якщо вдасться встановити наявність зазначених обставин, необхідно також довести, що саме ці дії (бездіяльність) призвели до того, що конкретній особі завдано матеріальної шкоди. Важко навіть уявити, чим і як доводити такий причинно-наслідковий зв'язок, зокрема кількість експертиз.
Наступний елемент – «вина» в заподіянні шкоди – також є необхідною і найважчою доказовою умовою для стягнення збитків. У суді необхідно довести, що відповідачі не здійснили всіх дій, які необхідно було зробити, щоб уникнути шкоди.
Складність доведення провини можна продемонструвати на такому прикладі: якщо НБУ зобов'язав акціонерів банку збільшити резервний капітал банку, а вони цього не зробили у зв'язку з браком необхідних коштів, то чи можна вважати акціонерів винними в подальшому визнанні банку неплатоспроможним? Адже вони не могли виконати вимогу НБУ за всього свого бажання і завзяття. Просто грошей не було. І хто в цьому винен? Від судової відповіді на це та інші такі запитання залежить, чи зможуть потерпілі вкладники відшкодувати завдані збитки.
А тим часом судових справ зі стягнення вкладниками збитків дедалі більше. Проте більшість рішень ухвалюють не на користь вкладників. І тільки в одному рішенні суд задовольнив вимоги вкладника і стягнув суму коштів, які зникли в банку, із власника банку. Але задля справедливості варто зазначити, що відповідачем у справі був опальний молодий олігарх, який перебуває в розшуку, і заперечень проти позову ніхто не подавав, а рішення було заочним.
У більшості випадків суди, на жаль, не давали належної оцінки всім зазначеним елементам і відмовляли в задоволенні позовів, пославшись лише на недоведеність причинно-наслідкового зв'язку. Позицій суддів про заподіяння шкоди і доведеність вини відповідачів ми знайти не змогли взагалі.
Окремо хочеться зазначити, що в деяких випадках судді розглядають статтю 58 ЗУ «Про банки і банківську діяльність» у прив’язці до статті 52 ЗУ «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» і вважають, що звертатися до суду до пов'язаних осіб, контролерів банку і власників істотної частки в банку за такою категорією справ має право тільки Фонд. Ми не поділяємо такої позиції і вважаємо, що це не відповідає положенням цивільного законодавства про відшкодування шкоди.
А тим часом судових справ зі стягнення вкладниками збитків щоразу більше. Проте більшість рішень ухвалюють не на користь вкладників. Нам відомо тільки два судові рішення, в яких суд задовольнив вимоги вкладника і стягнув суму коштів, які зникли в банку, із власника банку. Але задля справедливості варто зазначити, що відповідач в одній із справ перебуває в розшуку, заперечень проти позову, звичайно, ніхто не подавав, і рішення було заочним.
Друге ж рішення, зовсім нещодавнє – від 5 липня цього року – Апеляційного суду м. Києва. Але в будь-якому разі це рішення – хороший прецедент, який дає вкладникам надію на повернення своїх коштів.
У більшості випадків суди, на жаль, не дають належної оцінки всім зазначеним елементам і відмовляли в задоволенні позовів, пославшись лише на недоведеність причинно-наслідкового зв'язку. Питання про заподіяння шкоди і доведеність вини відповідачів суди також майже не розглядають.
Навіть у вищевказаному рішенні на користь вкладниці немає належної аргументації. Суд лише посилається на постанову НБУ про визнання банку неплатоспроможним, у якій зазначено, що контролери банку вели ризиковану діяльність, що стало причиною неплатоспроможності. І у зв'язку з цим, на основі статті 58 ЗУ «Про банки і банківську діяльність» суд зобов'язав власників банку відшкодувати вкладниці депозит.
Чи достатнім буде такий аргумент для судів у подальшому, наразі не ясно. Одне можна стверджувати сміливо: вищевказані рішення про стягнення вкладів з акціонерів збанкрутілих банків є поки що винятками, що підтверджує загальне правило: вклади, втрачені в збанкрутілих банках, суди наразі не стягують. Залишається сподіватися на те, що Верховний суд поставить крапку в цьому питанні, а не, як зазвичай, три крапки.
Позови до Міжнародного арбітражу проти України
Не знайшовши захисту в судовій системі України, деякі компанії звертаються до міжнародних арбітражних судів з позовами до держави про відшкодування шкоди. Одну таку справу проти України розглядають у Міжнародному центрі з урегулювання інвестиційних спорів (ICSID).
Відразу варто зазначити, що такий механізм захисту доступний здебільшого компаніям з іноземними інвестиціями. Адже в таких спорах мова йде вже не про стягнення грошей із банку, а про те, що Україна не забезпечила іноземним інвесторам безпеку їхніх інвестицій. Тим самим Україна порушила свої міжнародні зобов'язання, за що її й намагаються притягти до відповідальності іноземні інвестори. Однак така процедура досить складна і дорога, а оцінити її ефективність можна буде тільки після винесення перших рішень у таких спорах.
Отже, ймовірність повернення втрачених у банку коштів юридичних осіб, як і вкладів фізичних осіб на суму понад 200 000 гривень, по суті, залежить від держави в особі Фонду. І незважаючи на те що господарська діяльність – це діяльність на свій страх і ризик, все-таки залишається відкритим питання до держави: де стабільність банківської системи та захист інвестицій? У той час як президент і прем'єр постійно агітують весь світ інвестувати в Україну, НБУ забороняє виводити за кордон дивіденди і ліквідує банки, в яких ці ж дивіденди і були на зберіганні.
Також є питання і про забезпечення державою ефективного правового захисту потерпілих. Поки що у вкладників майже немає шансів на відшкодування збитків через суд, і залишається сподіватися тільки на Фонд, який, за ідеєю, має знайти побільше активів і продати їх дорожче, а не як зазвичай.
Вкладникам залишається порадити «тримати яйця в різних кошиках»: не тримати в одному банку кошти на суму, яка перевищує гарантовані двісті тисяч гривень, або вкладати в надійні банки під низький відсоток і сподіватися, що банк не ліквідують. Остання порада рівною мірою стосується також усіх підприємств, зокрема з іноземними інвестиціями. Інакше різко збільшуються шанси втратити і дивіденди, і інвестиції. Відверто кажучи, такий стан справ – не найкраща мотивація для вкладників та іноземних інвесторів.