Позивач звернувся до господарського суду з позовом, у якому просив внести зміни до договору, укладеного між ним та відповідачем. Відповідач був проти задоволення позову, посилаючись на відсутність як законодавчих, так і договірних підстав для внесення змін до договору за рішенням суду.
При вирішенні спору Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вважав за необхідне відступити від правового висновку, викладеного у постанові ВСУ від 20.11.2012 року у справі №28/5005/640/2012.
Позиція ВСУ полягає в тому, що надсилання відповідачу пропозицій про внесення змін до спірного договору оренди є виключно правом, а не обов’язком позивача, тому недотримання позивачем вимог ч. 2 ст. 188 ГКУ щодо обов’язку надсилання іншій стороні пропозицій про зміну умов договору оренди земельної ділянки не позбавляє його права звернутися до суду з позовом до відповідача про зміну умов договору за наявності спору, тобто відсутності згоди на зміну умов договору.
На думку КГС ВС, передумовою звернення до суду із вимогами про внесення змін до договору чи його розірвання за рішенням суду є дотримання визначеного ст. 188 ГКУ досудового порядку врегулювання сторонами договору питання щодо внесення змін до договору чи його розірвання із наданням доказів того, що таке питання за згодою сторін не може бути вирішене та одна сторона договору відмовила або ухилялась від внесення змін до договору чи його розірвання.
Однак Велика Палата Верховного Суду не знайшла підстав для відступу від наведених висновків Верховного Суду України з огляду на таке.
Статтею 188 ГКУ врегульовано порядок зміни розірвання господарських договорів, за яким сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором.
Сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну чи розірвання договору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду. У разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду.
Однак наведена норма є матеріально-правовою, а не процесуальною. Отже, передбачена нею процедура не відноситься до випадків обов’язкового досудового врегулювання спору в розумінні ч. 3 ст. 124 Конституції України та не спричиняє наслідків у вигляді повернення позовної заяви відповідно до приписів п. 6 ч. 5 ст. 174 ГПКУ.
Те, що сторона спору не скористалася процедурою його позасудового врегулювання, не позбавляє її права реалізувати своє суб’єктивне право на зміну чи припинення договору та вирішити існуючий конфлікт у суді в силу прямої вказівки, що міститься у ч. 2 ст. 651 ЦКУ.
Право особи на звернення до суду для внесення змін у договір (чи його розірвання) у передбаченому законом випадку відповідає ст. 16 ЦКУ, способам, передбаченим нею (зміна чи припинення правовідношення) та не може ставитися в залежність від поінформованості про позицію іншої сторони чи волевиявлення іншої сторони.