ДПС може через суд визнавати правочини недійсними: але немає правочину, немає і стягнення майна!

Коментар до Постанови ВС від 25.07.2023 у справі №160/14095/21

Відповідно до пп. 20.1.30 ПКУ контролюючі органи, визначені пп. 41.1.1, мають право, зокрема, звертатися до суду, у тому числі подавати позови до підприємств, установ, організацій та фізичних осіб щодо визнання правочинів, що оспорюються, недійсними та застосування визначених законодавством заходів, пов’язаних із визнанням правочинів недійсними, а також щодо стягнення до доходу держави коштів, отриманих за нікчемними договорами.

Коментоване нами судове рішення наочно демонструє, яким чином податкові органи можуть визнати договір недійсним і які наслідки це матиме для платника податків.

Так, у липні – жовтні 2016 року ТОВ «Ф» та ТОВ «Щ» перебували в господарських відносинах та ними було укладено договір купівлі-продажу соняшникової олії й оформлено податкові накладні. 

Однак 22.04.2017 судом було винесено вирок про визнання керівника ТОВ «Ф» винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 27, ч. 1 ст. 205 ККУ. У вироку суд зазначив, що керівником ТОВ «Ф» як номінальним директором зареєстровано підприємство для прикриття діяльності третіх осіб, за допомогою якого від його імені складалися фіктивні господарські угоди та фіктивні первинні документи, з метою прикриття незаконної діяльності, що полягала у незаконному формуванні податкового кредиту та заниженні сум ПДВ до сплати в бюджет кільком платникам податків. 

У подальшому, з урахуванням цього рішення, посадовими особами Офісу великих платників податків ДФС було проведено документальну позапланову невиїзну перевірку та за її результатами донараховано ТОВ «Щ» ПДВ у частині операцій з контрагентом ТОВ «Ф» за вищезгаданим договором. Прийняте за результатами означеної перевірки податкове повідомлення-рішення було оскаржено ТОВ «Щ» у судовому порядку (справа №804/2455/18) – рішення прийнято на користь ДФС. 

Далі податківці звернулися до Київського окружного адміністративного суду із позовом до ТОВ «Ф» і ТОВ «Щ» про визнання правочину недійсним – позов податкового органу було задоволено, договір між товариствами визнаний недійсним. 

Згодом ГУ ДПС вкотре звертається до суду з позовом до ТОВ «Ф» та ТОВ «Щ», в якому просить суд:

• застосувати наслідки, визначені ч. 3 ст. 228 ЦКУ, шляхом стягнення з ТОВ «Ф» на користь ТОВ «Щ» коштів в сумі 84 285 252, 00 грн, що були отримані за недійсним правочином;
• застосувати наслідки, визначені ч. 3 ст. 228 ЦКУ, шляхом стягнення з ТОВ «Щ» коштів в сумі 84 285 252, 00 грн до доходу держави як таких, що були отримані за недійсним правочином.

З якої дати потрібно відлічувати строк для стягнення коштів?

Суд першої інстанції наголосив, що ст. 250 ГКУ встановлює, що адміністративно-господарські санкції можуть бути застосовані до госпсуб’єкта протягом шести місяців з дня виявлення порушення, але не пізніш як через один рік з дня порушення цим суб’єктом встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності, крім випадків, передбачених законом.

Дія цієї статті не поширюється на штрафні санкції, розмір і порядок стягнення яких визначено ПКУ, Законом України «Про банки і банківську діяльність» та іншими законами, контроль за дотриманням яких покладено на органи доходів і зборів.

У цьому випадку спір стосується не штрафних, а інших санкцій, передбачених ГКУ (зокрема, в силу положень ст. 208 ГКУ), у зв’язку з чим слід застосувати строки давності за ч. 2 ст. 250 ГКУ.

Суд встановив, що за результатами недійсного правочину, укладеного між відповідачами у період з липня по жовтень 2016 року були складені податкові накладні, тоді як до суду позивач звернувся лише 11.08.2021, тобто поза межами граничного річного строку від вчинення правопорушення, встановленого ст. 250 ГКУ.

Отже, ГУ ДПС звернулося до суду з порушенням строків застосування санкцій, передбачених ст. 250 ГКУ, що виключає застосування наслідків недійсності правочину, передбачених ч. 3 ст. 228 ЦКУ, та стягнення коштів до доходу держави за недійсним правочином. 

Натомість апеляційна інстанція не погодилася з таким висновком – захист права особи, у нашому випадку – захист законних інтересів держави, від імені якої діє податковий орган, не може бути нівельований тривалим періодом розгляду справи. Адже рішення суду, яким укладений правочин було визнано недійсним, набрало законної сили 19.07.2021 (за наслідками апеляційного оскарження), і лише після встановлення недійсності правочину в судовому порядку можливе застосування наслідків недійсності правочину. У нашому випадку контролюючим органом подано позов про стягнення коштів до доходу держави в найкоротший термін після встановлення недійсності правочину – у серпні 2021 року.

Тобто якщо, на думку суду першої інстанції, для застосування наслідків недійсності правочину потрібно відлічувати річний термін від дати вчинення правочину, то апеляційна інстанція відраховує такий строк від судового рішення про визнання такого правочину недійсним.

ВС визначив, як має діяти орган ДПС

Цікавим є те, що ВС висловив власну думку з цього питання.

Під час розгляду цієї справи ТОВ «Щ» звернуло увагу суду на те, що ГУ ДПС ставить питання про те, що TOB «Ф» зобов’язане повернути на користь ТОВ «Щ» отримані кошти, а ТОВ «Щ» зобов’язане передати на користь держави отриманий товар. Однак у судовому рішенні про визнання правочину недійсним суд зазначив про нереальність господарських операцій ТОВ «Щ» з ТОВ «Ф» – тобто ТОВ «Щ» не отримувало будь-якого товару від ТОВ «Ф». За таких умов, на думку ТОВ «Щ», зобов’язання з передачі майна на користь держави є безпідставним.

ВС нагадав про сталу судову практику щодо розгляду подібних спорів:

1. санкції, передбачені ч. 1 ст. 208 ГКУ, є конфіскаційними, стягуються за рішенням суду до доходу держави за порушення правил здійснення госпдіяльності. Отже, такі санкції є не цивільно-правовими, а адміністративно-господарськими, та можуть застосовуватися лише протягом строків, установлених ст. 250 ГКУ. Початком перебігу зазначених у наведеній статті строків є дата виконання правочину;
2. водночас у справі №2а-3847/08/0470 Верховний Суд, виходячи із встановленої обставини щодо виконання сторонами спірного правочину у жовтні 2007 року, дійшов висновку, що позов про стягнення коштів у порядку, визначеному ч. 1 ст. 208 ГКУ, заявлений у строк, встановлений ст. 250 цього Кодексу, оскільки річний строк для застосування таких санкцій, перебіг якого розпочинається з дня порушення суб’єктом установлених законодавчими актами правил здійснення госпдіяльності, на час звернення до суду з позовом (квітень 2008 року) не закінчився.

ВС наголошує, що наслідком недійсності правочину, передбаченим ст. 208 ГКУ, є стягнення в доход держави коштів (майна) за рішенням суду, за своєю природою є заходом державного примусу, що застосовується до порушників, тобто має ознаки, притаманні конфіскації майна, оскільки за своїм змістом і порядком передбачає примусове вилучення отриманого, і таке вилучення здійснюється на користь держави.

Як зазначалося вище, пп. 20.1.30 ПКУ наділяє контролюючі органи правом звертатися до суду із позовами до підприємств щодо визнання правочинів, що оспорюються, недійсними та застосування відповідних наслідків недійсності (ст. 208 ГКУ), а також щодо стягнення в дохід держави коштів, отриманих за нікчемними договорами.

ВС вважає, що за своєю суттю наслідки, передбачені ст. 208 ГКУ, є адміністративно-господарськими санкціями, які повинні застосовуватись у межах строків, визначених ст. 250 ГКУ. І стягнення коштів в дохід держави після шести місяців з дня виявлення порушення чи закінчення одного року з дня вчинення правочину є неправомірним.

Таким чином, Верховний Суд виходить із такого: 

1. у судових рішеннях сказано, що вина TOB «Щ» – відсутня, а самі госпоперації з цим товариством були нереальними. Тобто без реального постачання товару на користь ТОВ «Щ» зобов’язання із передачі майна на користь держави – безпідставне, а рішення про стягнення коштів винесено з порушенням норм матеріального права;  
2. звертаючись до суду 16 серпня 2021 року з позовом про стягнення кошів в дохід держави за недійсним правочином, вчиненим у липні – жовтні 2016 року, ГУ ДПС пропустило строк звернення до суду (за ст. 250 ГКУ); 
3. право на заявлення одночасно вимог про визнання правочину (угоди, договору тощо) недійсним та стягнення відповідних коштів (майна) виникло у контролюючих органів з 11 серпня 2013 року – коли ПКУ був доповнений пп. 20.1.30 цього Кодексу;
4. звернувшись вже у жовтні 2017 року до адміністративного суду із позовом до ТОВ «Ф» і ТОВ «Щ» про визнання правочину недійсним, ГУ ДПС не було обмежене правом заявити вимогу про застосування відповідних наслідків недійсності (ст. 208 ГКУ та 228 ЦКУ) та стягнення коштів в дохід держави, проте не скористалося таким правом.