Більшість працівників вважають себе абсолютно не захищеними законом від несвоєчасної оплати праці. Особливо якщо стосунки з роботодавцем припиняються не дуже мирно. Як показує практика, роботодавці практикують у таких випадках невиплату жодної копійки, що внаслідок цього приводить працівника до суду.
Роботодавцям, своєю чергою, слід пам'ятати про відповідальність за таку несумлінну поведінку у вигляді виплати середнього заробітку за весь час затримки до дня фактичного розрахунку (ст. 17 Кодексу законів про працю (далі — Кодекс)).
Причому фразу «до дня фактичного розрахунку» не варто розуміти однозначно. Адже невиконання роботодавцем рішення суду на користь працівника також не звільняє від вищезгаданої відповідальності.
І в цьому питанні ВСУ вже вкотре демонструє непохитність власної позиції.
Розглянемо ситуацію: працівника звільнено з підприємства, проте він так і не отримав усі належні йому розрахункові суми. Звернувшись до суду, працівник визначив суму, яка належиться до сплати з урахуванням середнього заробітку за весь час затримки. Як правило, такі суми розраховують на дату подання позову. Суд присуджує виплатити ці суми працівникові. Проте далі ситуація розвивається «не за сценарієм».
Органи державної виконавчої служби, які мають виконувати рішення суду, виносять постанову про відкриття провадження. А роботодавець і надалі не сплачує присуджені судом суми. Так час спливає, а грошей ніхто не бачить.
Загалом зрозуміло, що слід було би враховувати і статус роботодавця, адже інколи йдеться про державний орган чи орган місцевого самоврядування, який повністю або частково фінансується за рахунок державного чи місцевого бюджету.
Проте, як показує судова практика, це не впливає на позицію останнього.
ВСУ зазначає, що передбачений ч. 1 ст. 117 КЗпП України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у день звільнення (або наступного дня, якщо у день звільнення працівник не працював).
При цьому визначальними є такі юридично значущі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
Отже, роботодавцям слід розуміти, що:
— нерозрахунок з його вини з працівником у встановлені строки є підставою для відповідальності: виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки до дня фактичного розрахунку;
— після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості з зарплати роботодавець не звільняється від відповідальності за затримку виплати належних працівникові сум: у тому самому розмірі середнього заробітку, але вже за весь час затримки виконання судового рішення за постановою державного виконавця. Адже працівник, який уже отримав за рішенням суду належні кошти, але із затримкою, має право вдруге звернутися до суду та вимагати стягнути з роботодавця його середній заробіток за весь час затримки присуджених судом виплат (Постанова ВСУ від 29.01.2014 р., справа №6-144ц13).
Такого самого висновку дійшов і суд касаційної інстанції в ухвалах від 16 травня 2012 року (№6-47110св11) та від 18 липня 2012 року (№6-14417св12).