Типовою є ситуація, коли внаслідок дорожньо-транспортної пригоди ремонт авто або технічно неможливий, або економічно недоцільний. Це питання врегульовує ст. 30 Закону «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів». Однак підзаконні акти не були приведені у відповідність до цієї норми, що спричинило низку негативних наслідків.
Змін не помітили
Стандартною є алгоритм дій, коли після ДТП оцінювач надає звіт про визначення вартості автомобіля та його відновлювального ремонту, в якому вказується, що ремонт є економічно
необгрунтованим, оскільки перевищує ринкову вартість транспортного засобу. А тому він прирівняний до вартості останнього на момент дослідження.
На підставі цього документа страхова компанія здійснює страхову виплату потерпілому. Також можливі варіанти продовження історії: або ж страхова може подати позов до особи, яка завдала шкоди, в порядку регресу/суброгації, або його подасть сам потерпілий — для стягнення різниці між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою в разі недостатності останньої згідно зі ст. 1194 Цивільного кодексу.
Нововведеннями змінено порядок визначення й компенсації шкоди, пов’язаної із фізичним знищенням транспортного засобу. При цьому аналіз документів (пояснювальних записок, проектів і висновків до них), що стосуються внесення змін до ст. 30 Закону, не дозволив з’ясувати чітких причин і мотивів ініціативи законодавця. Поряд із цим було виявлено, що такі зміни законодавства не були враховані відповідними суб’єктами.
Так, у постанові пленуму Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про деякі питання застосування судами законодавства при вирішенні спорів про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки» від 1.03.2013 №4 такі зміни дотепер не враховані. Зокрема, абзаци п. 15 повністю викладені відповідно до старої редакції ст. 30 Закону.
У Методиці товарознавчої експертизи та оцінки колісних транспортних засобів, затвердженій Мін’юстом та Фондом державного майна, також є застарілі положення, зокрема п. 8.2. Крім того, зміни не враховуються адвокатами й судами, котрі свої вимоги й рішення обгрунтовують з посиланням на п. 15 постанови пленуму ВСС.
Як свідчить огляд і аналіз звітів оцінювачів, а також рішень, наявних у ЄРСР, суди уваги на це майже не звертають, зокрема й касаційна інстанція. Свої рішення вони обгрунтовують посиланням на пп. 14, 15 постанови пленуму ВСС, а за основу визначення розміру відшкодування беруть звіт про оцінку.
Натомість зміни, що відбулися в порядку визначення та компенсації шкоди, пов’язаної із фізичним знищенням ТЗ, полягають у такому. Нині для визнання авто фізично знищеним згода власника ТЗ фактично не потрібна, оскільки вказівку на це вилучено зі ст. 30.1 Закону, а п. 30.2 взагалі виключено. Передбачено лише дві підстави, коли ТЗ уважається фізично знищеним: у випадку, якщо його ремонт є технічно неможливим чи економічно необгрунтованим.
Також розширено перелік суб’єктів та документів, якими може бути встановлено економічну необгрунтованість ремонту. Це не тільки експертиза, а й аварійний сертифікат (рапорт), звіт (акт) чи висновок про оцінку, виконані аварійним комісаром, оцінювачем або експертом. Передбачено інший порядок визначення шкоди, якщо ТЗ уважається знищеним: нині його власнику має відшкодовуватися різниця між вартістю ТЗ до та після ДТП, а не повністю розмір, який відповідає вартості ТЗ до ДТП, як було раніше. Крім того, особа, яка компенсувала шкоду потерпілому (страховик, МТСБ, винний у ДТП), право на залишки ТЗ не отримує.
Практичні наслідки
Які ж наслідки того, що пп.14, 15 постанови пленуму ВСС та методика не приведені у відповідність до закону? Так, у суду відсутні підстави разом із прийняттям рішення про компенсацію шкоди за ст. 1194 ЦК зобов’язати потерпілого передати залишки ТЗ особі, яка застрахувала свою цивільну відповідальність (винному). Адже постанова пленуму ВСС у цьому роз’ясненні не відповідає чинному законодавству. Хоча такі судові рішення є.
Недоцільно береться до уваги згода/незгода власника ТЗ зі звітом про оцінку в частині економічної необгрунтованості відновлювального ремонту, тобто в питанні визнання ТЗ фізично знищеним. Хоча такі рішення теж є, наприклад ухвала ВСС від 20.01.2016, прийнята у справі №6-16895ск15. Виникають зайві суперечки щодо надання переваги експертизі, на відміну від документів про оцінку, складених комісарами або оцінювачами.
Порядок визначення розміру матеріального збитку потерпілому за методикою (п. 8.2) не відповідає вимогам ч.2 ст. 30 Закону. Через указану невідповідність методики закону на особу, яка застрахувала свою цивільну відповідальність (винному в ДТП), покладається більший фінансовий тягар, оскільки при правильному визначенні шкоди розмір останньої був би менший. Також існують обгрунтовані підстави для сумнівів у допустимості прийняття як доказів звітів про оцінку.
Зауважимо, що уповноважені суб’єкти, обчислюючи розмір збитків, заподіяних власнику автомобіля, керуються методикою. Тому на практиці у випадку, коли відновлювальний ремонт ТЗ є економічно необгрунтованим, тобто ТЗ є фізично знищеним, цей суб’єкт визначає суму збитків на рівні ринкової вартості ТЗ на момент ДТП (або навіть на час дослідження), а не як різницю між вартістю ТЗ до та після ДТП, що передбачено ч.2 ст. 30 Закону.
Така ситуація несправедлива й неправильна, адже цей розмір шкоди істотно більший. Наприклад, ударений і зім’ятий зад авто, навіть попри встановлення вартості ремонту більшою, ніж ринкова вартість останнього, не виключає можливості використання чи реалізації інших його непошкоджених частин.
Зокрема, відповідно до п. 7.17, п. 7.18 методики, якщо транспортний засіб є фізично знищеним, визначається вартість його утилізації, що обчислюється як сума ринкової вартості технічно справних складників та вартості металобрухту складників, які залишилися. Можна почути пояснення юристів, що цей процес доволі кропіткий, тому оцінювачі й експерти неохоче беруться за таку роботу. Однак не викликає сумнівів, що за такого підходу ТЗ після ДТП мав би якусь вартість і різниця, про яку йдеться у ч. 2 ст. 30 Закону, була б значно меншою, ніж та, що вказана у звітах про оцінку, складених на основі попередньої редакції цієї статті акта.
***
Із викладеного напрошується висновок щодо необхідності приведення методики у відповідність до положень ч. 2 ст. 30 Закону, а також внесення пленумом ВСС змін до постанови №4 (хоча останнє залежить не стільки від пленуму, скільки від компетентності судів).
Також недоліки у методиці можуть бути використані у страхових та пов’язаних з ними спорах, оскільки звіти про оцінку шкоди фактично можуть бути складені не відповідно до порядку, встановленого законом. Це, у свою чергу, потягне за собою визнання їх недопустимими як доказів у судочинстві.