Річ у тім, що чинне законодавство, зокрема ЦКУ, ГКУ, інші спеціальні закони встановлюють безліч видів відповідальності. Тож коли справа доходить до суду, то намагаються стягнути по максимуму. І у багатьох випадках їм це вдається. Але коли йдеться про договори лізингу, — все не так просто.
Відносини за договором фінансового лізингу регулюються положеннями Цивільного кодексу про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, постачання з урахуванням особливостей, що встановлюються Законом про фінлізинг.
За приписами частин 2 і 3 ст. 806 ЦК, до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та Законом про фінлізинг. Так, підприємство-лізингодавець, зрозумівши, що лізингоодержувач і далі порушує строки сплати лізингових платежів, вирішив скористатися ч. 2 ст. 785 ЦКУ та стягнути з порушника неустойку у розмірі подвійної суми лізингового платежу.
При цьому він не врахував, що насамперед він повинен керуватися нормами Закону про фінлізинг, який не передбачає відповідальності лізингоодержувача у вигляді неустойки. Натомість лізингодавець має право стягнути з лізингоодержувача прострочену заборгованість у безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса та вимагати відшкодування збитків відповідно до закону або договору (пункти 5, 6 ч.1 ст. 10 Закону про фінлізинг).
Що таке збитки? Під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також неодержані нею доходи, які вона одержала б у разі належного виконання зобов’язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.
Тож лізингодавцю слід було стягувати заборговану за користування предметом лізингу плату за весь період прострочення та доводити понесені збитки у сумі подвійної лізингової плати. До речі, незважаючи на цей спір, лізингоодержувач і далі безперешкодно користувався отриманим за договором лізингу майном. Лізингодавець, напевно, був не зацікавлений у поверненні лізингового майна, а прагнув лише покарати непорядного контрагента. Втім, завдяки висновкам ВСУ, бажаного він не досяг (Постанова ВСУ від 17.09.2013 р. Справа №3-25гс13).