Коментар до Постанови ВС від 16.01.2020 р., справа №161/18755/13-к
Чи не кожен з нас хоча би раз у житті робив ремонт у квартирі чи будинку, а дехто – навіть мав справу безпосередньо з процесом будівництва будинку або квартири у будинку на двох-трьох власників. Кожен в цій ситуації наймав будівельні бригади та працівників, виходячи з власного матеріального становища або виділених на цілі будівництва коштів. І не завжди це були будівельні компанії. Як правило, це приватно найняті робітники: хоча майбутні власники нерухомості цілком розуміють високий ризик недовіри як щодо якості виконання робіт, так і здатності розпоряджатись коштами.
Довіряй, але перевіряй!
У коментованій нами справі замовник - фізична особа, яка постійно проживала за кордоном, домовилась з виконавцем-фізичною особою без укладення письмового договору, проте кошти надсилала з-за кордону банківським переказом безпосередньо на банківську карту виконавця із вказанням призначення платежу. Той факт, що кошти надходили саме на виконання будівельних робіт, підтверджуються платіжними дорученнями. Загальна сума коштів, яка перерахована виконавцю, становила приблизно 100 тис. доларів США.
Проте згодом, коли замовник вимагав відвітувати за виконану роботу та отримані кошти, а також надати документацію на будинок – замовник був вкрай розчарований їх відсутністю. Жодних документів та проектів на будинок не було: ні проекту, ні технічного паспорту, ні документів про витрати на будинок, іншої технічної документації виконавець не надав.
В результаті, роботи виконані неякісно, будинок не добудований, ні матеріалів, ні грошей не залишилось. Крім того, коли замовник прибув в Україну та оселився у місті, колишні найняті виконавцем працівники для виконання будівельних робіт почали приходити до нього та вимагати сплатити обіцяні кошти за роботу. Замовник зрозумів, що ні повернення грошей, ні добудованого будинку він не отримає, натомість – має сплатити ще й борги перед працівниками.
Перед замовником постало питання – як кваліфікувати такі дії виконавця та куди звертатись: до правоохоронців чи до суду за відшкодуванням збитків? Чи можна такі дії виконавця кваліфікувати як шахрайство (ч. 4 ст. 190 ККУ), враховуючи доволі велику суму зниклих грошей?
За збитками за невиконання договору – до суду!
Загалом, коли йдеться про договірні відносини, у т.ч. між фізичними особами, чинне законодавство України встановлює відповідальність за невиконання взятих на себе зобов'язань, зокрема:
- договірні штрафні (фінансові) санкції, неустойка, пеня,
- інші штрафні (фінансові) санкції, передбачені законом,
- відшкодування збитків (у повному розмірі, якщо договором або законом не передбачені відшкодування у меншому чи більшому розмірі), моральної шкоди.
Не будемо забувати й про те, що правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, мають вчинятись у письмовій формі. Отже, йдеться про договори, сума яких перевищує 340 грн.
Відповідно логічно було звернутись до суду та, принаймні, заявити про стягнення збитків (навіть за відсутності письмових домовленостей).
Однак замовник пішов іншим шляхом – звернувся до правоохоронців.
Обман чи зловживання довірою?
Поліція не лише відкрила кримінальне провадження, а й довела його до суду.
І першою інстанцією (підтримано апеляцією) виконавця та його сина було засуджено до покарання у вигляді 5 років позбавлення волі з конфіскацією всього належного виконавцю майна (ч. 4 ст. 190 ККУ).
Причому суд першої інстанції зазначив, що кваліфікуюча ознака, передбачена ст. 190 ч. 4 КК України - шахрайство, вчинене в особливо великих розмірах, за попередньою згодою (виконавця та його сина) органом досудового слідства застосована правильно.
А ось щодо кваліфікуючих ознак у діях виконавця та його сина - обман та зловживання довірою, то тут обману не встановлено. При цьому між замовником та виконавцем були довірливі відносини, кожен був переконаний у належних домовленостях та їх виконанні, у т.ч. й передачі коштів, тому дії виконавця та його сина слід кваліфікувати як заволодіння майном шляхом зловживання довірою, вчиненими за попередньою змовою, в особливо великих розмірах.
Правда, слід визнати, що апеляційна інстанція виявилась лояльнішою та пом’якшила покарання до 5 років позбавлення волі без конфіскації майна.
А потім справа дійшла до Верховного Суду, який вирішив, що шахрайства не було, а отже говорити про кримінальну відповідальність не доводиться.
Невиконання домовленостей - не злочин, - ВС
Абсурдність цієї ситуації в тому, що замовник в суді пояснив - дану заяву до правоохоронних органів він написав для того, щоб мирним шляхом вирішити питання щодо завданих йому збитків виконавцем та його сином, оскільки не мав бажання судитися з останніми.
На щастя, Верховний Суд скасував вирок, закрив кримінальне провадження та наголосив на, що:
- обвинувальний вирок не може ґрунтуватися на припущеннях і ухвалюється лише за умови, коли під час судового розгляду винність обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення доведена. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь;
- об'єктивна сторона шахрайства полягає у заволодінні майном або придбанні права на майно шляхом обману чи зловживання довірою;
- суб'єктивна сторона шахрайства характеризується прямим умислом і корисливим мотивом.
ВС вважає, що отримання майна з умовою виконання якого-небудь зобов`язання може бути кваліфіковане як шахрайство лише, коли винна особа ще в момент заволодіння цим майном хотіла його привласнити, не виконуючи зобов`язання.
У коментованій нами справі, суди встановили, що кошти замовник надсилав на виконання домовленостей щодо будівництва житлового будинку. Але будинок вони побудували неповністю і з недоліками. Ще на стадії домовленості замовника з виконавцем, останній не мав наміру привласнити кошти чи інше майно замовника.
Тобто докази, на які послався суд, підтверджують, що за усною домовленістю між замовником та виконавцем останній все ж побудував для нього житловий будинок, готовність якого становить 96%. Однак у замовника виникли претензії щодо якості та вартості проведених робіт. Натомість наявність таких претензій не може безспірно свідчити про те, що, отримуючи у замовника кошти на будівництво будинку, виконавець не мав наміру виконувати взяті на себе зобов'язання. А саме собою неналежне виконання зобов'язань не є достатньою підставою для висновку про вчинення шахрайства.
Підсумки від автора
На жаль, навіть ця справа мало кого навчить наймати будівельні бригади офіційно та укладати з ними договори.
Проте наведені вище висновки Верховного Суду свідчать, що замовник ризикує не лише грошима та недобудованим будинком, а неможливістю відшкодувати понесені збитки. І застосування кримінальної відповідальності – не найкращий спосіб вирішення спору з недолугими постачальниками та підрядниками.
Не варто у цій ситуації вдаватись й до погроз - примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов'язань, тобто вимога виконати чи не виконати договір, угоду чи інше цивільно-правове зобов'язання з погрозою насильства над потерпілим або його близькими родичами, пошкодження чи знищення їх майна за відсутності ознак вимагання, - карається виправними роботами на строк до двох років або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до двох років (ч. 1 ст. 355 ККУ).
Отже, вирішуючи спори з контрагентами, важливо не перегнути палку. Інакше загроза кримінальної відповідальності стане вже перед самим замовником (покупцем).
Тому, якщо контрагент не виконує договірні зобов’язання, краще йти до суду, де сторони зможуть вирішити спір, у т.ч. мирним шляхом, уклавши мирову угоду.
***
УВАГА!
Тепер ви можете читати бухгалтерські новини від «Дебету-Кредиту» у Telegram та VIBER. Приєднуйтесь і дізнавайтесь найважливіші новини першими!