«Вісник. Офіційно про податки»
Попередньо ми розглядали штрафи як покарання, що призначаються за вчинення злочинів, передбачених ст. 212 ККУ. Наразі розглянемо більш детально цю форму покарання.
Як ми вже зазначали, санкціями ст. 212 ККУ за вчинення відповідних злочинів передбачено покарання у вигляді штрафу від 1000 НМДГ (неоподатковуваних мінімумів доходів громадян) до 25000 НМДГ.
Ця інформація міститься в тексті ст. 212 ККУ, і з точки зору пересічного громадянина нею цілком можна обмежитись.
Щоправда, в житті не завжди все відбувається так, як ми уявляємо. Щоб розібратися з видами та межами покарань, передбачених ст. 212 ККУ, доцільно проаналізувати ст. 53 цього Кодексу.
Вона розчарує будь-якого «стратега», який вважає, що за відсутності зареєстрованого на його ім’я майна (за умови єдиного офіційного джерела доходу — заробітної плати на рівні мінімальної) йому не варто хвилюватись, бо виплату штрафу він розтягне на 400 років, сплачуючи його мізерними частинами.
Хибна думка, адже за приписами ч. 5 ст. 53 ККУ у разі несплати штрафу в розмірі не більше 3000 НМДГ (такий може бути призначено за вчинення злочинів, передбачених ч. 1 та 2 ст. 212 ККУ) суд замінює його громадськими або виправними роботами.
У разі несплати штрафу понад 3000 НМДГ (тобто такого, який може бути призначений відповідно до ч. 3 ст. 212 ККУ) штраф заміняється на позбавлення волі.
Однак, вид «похідного» покарання — не єдине і навіть не головне, що відрізняє наслідки вчинення злочинів, передбачених різними частинами ст. 212 ККУ. Більший інтерес становить різниця у визначенні передбачених ними меж відповідальності.
І якщо в цьому питанні ч. 1 та 2 ст. 212 ККУ «справляються власними силами»: межі покарання прописані в санкціях цих частин, а ст. 53 КК України визначає лише порядок заміни покарання, передбаченого санкцією, то для ч. 3 ст. 212 ККУ все набагато складніше.
З цього приводу насамперед хотілося б звернути увагу на правило, яке міститься в реченні другому ч. 2 ст. 53 ККУ і стосується покарання за злочин, передбачений ч. 3 ст. 212 ККУ. Воно зобов’язує суд призначати штраф у розмірі не менше розміру фактичних ненадходжень до бюджету.
Начебто нічого дивного і, як казали древні римляни: «Culpae poena par esto!» («Нехай покарання буде рівним провині!»), але навіть найбільший розмір штрафу, передбачений санкцією ч. 3 ст. 212 ККУ, є меншим за найменший розмір фактичних ненадходжень до бюджету, що дає змогу кваліфікувати діяння за цією частиною.
Тобто якщо кваліфікуючою ознакою діяння (єдиною або в сукупності з іншими) є розмір фактичних ненадходжень до бюджету, то штрафи в межах, передбачених санкцією ч. 3 ст. 212 ККУ, в жодному разі не можуть бути призначені. Вони можуть бути лише більшими за найбільший розмір штрафу, передбачений у ній безпосередньо.
Як вже зазначалося вище, при несплаті штрафу понад 3000 НМДГ, суд замінює несплачену суму штрафу покаранням у вигляді позбавлення волі. Використовуючи правило, встановлене абз. 2 ч. 5 ст. 53 ККУ, можна дійти такого висновку: якщо б за вчинення будь-якого злочину, передбаченого ч. 3 ст. 212 ККУ, розмір штрафу регламентувався лише її санкцією, то максимальний строк позбавлення волі у разі несплати штрафу був би трохи більший за вісім з половиною років. Найменший — трохи більше п’яти.
До внесення відповідних змін до ст. 212 ККУ Законом №4025-VI її частина третя передбачала основне покарання у вигляді позбавлення волі саме на строк від 5 до 10 років. Згодом відповідальність була «пом’якшена». Чому в лапках — стане зрозуміло після пояснення.
Як вже зазначалося, за ч. 3 ст. 212 ККУ штраф не може бути меншим за розмір ненадходжень, отже, наприклад, у 2019 році найменший розмір штрафу (якщо кваліфікуючою ознакою є саме розмір ненадходжень) може бути 4 802 500 грн, що дорівнює 282500 розмірам НМДГ (17 грн).
Отже, у разі несплати (якби КК України не встановлював відповідних обмежень) його можна було б замінити на позбавлення волі строком майже 97 років! І це найнижча межа. Таке собі «пом’якшення». Але, можливо, встановлені КК України обмеження виправлять ситуацію?
Для відповіді на це запитання насамперед необхідно звернутись до приписів ст. 12 ККУ, яка встановлює правила кваліфікації злочинів. Так, злочин, за який передбачено основне покарання у вигляді штрафу в розмірі понад 25000 НМДГ, є особливо тяжким.
До того ж варто зауважити, що норма ч. 5 ст. 12 ККУ не обмежує нас лише санкцією статті (частини статті) Особливої частини КК України, а відтак покарання може бути передбачено і в інших «місцях» КК України (оскільки це — єдиний Закон, який визначає злочинність діяння, його караність та інші кримінально-правові наслідки).
Оскільки кваліфікуючою ознакою, яка підводить діяння під дію ч. 3 ст. 212 ККУ, є розмір фактичних ненадходжень до бюджету, то штраф буде завжди більшим 25000 НМДГ. Саме тому з урахуванням норми ч. 5 ст. 12 ККУ таке діяння є нічим іншим як особливо тяжким злочином.
Можна було б заперечити, що в реченні другому ч. 2 ст. 53 ККУ штраф понад 3000 НМДГ визначається як такий, що передбачений як покарання, а штраф не менший за розмір майнової шкоди — як такий, що призначається судом, а тому використання другого для кваліфікації діяння є некоректним. Однак відповідно до частини першої ст. 50 ККУ покарання є заходом примусу, що застосовується за вироком суду і полягає в передбаченому законом обмеженні прав.
Інакше кажучи, суд просто позбавлений можливості призначити покарання, якщо воно не передбачене законом, а тому і штрафи, що перевищують межу, встановлену в санкції ч. 3 ст. 212 ККУ, також є такими, що ним передбачені та можуть слугувати мірилом тяжкості вчиненого злочину.
Як це стосується обмежень щодо визначення строків позбавлення волі на заміну несплаченого штрафу? Відповідь — у тому самому абзаці 2 ч. 5 ст. 53 ККУ. Адже ним встановлено, що на відміну від штрафу, призначеного за вчинення тяжкого злочину, який може бути замінений на позбавлення волі на строк від 5 до 10 років, штраф, призначений за вчинення особливо тяжкого злочину, може бути замінений позбавленням волі вже на строк від 10 до 12 років.
Тобто у випадку, який ми розглядаємо, особі доведеться провести за ґратами хоча і не 97 років, але, безумовно, більше, ніж було передбачено санкцією ч. 3 ст. 212 ККУ до її «пом’якшення».