Надаючи гроші у позику, деякі громадяни все ж таки намагаються максимально захистити ризик неповернення. Приміром, встановивши у договорі максимальні суми штрафів за порушення строків повернення позики.
Приклад. Фізособа під пидпис отримала від іншої фізособи позику у розмірі 130 тисяч євро. За курсом на момент передачі коштів (за 1 євро ― 11,5 грн) ця сума становила майже півтора мільйона гривень. Через рік позичальник зобов’язувався повернути ці кошти без сплати процентів. Такий дружній крок згодом виявися проблемою, адже через рік гроші не було повернуто, і строк дії позики було продовжено сторонами ще на півроку.
У результаті, не отримавши жодної копійки, позикодавець змушений був звернутися до суду, але зробив це майже через два роки.
Звісно, людський фактор відіграв свою роль — позикодавець вимагав повернути вже не 1,5, а 9,5 млн грн. Ця сума включала в себе інфляційні, 3% річних від несплаченої суми та пеню у розмірі майже 8 млн грн.
Як не дивно, але суди всіх інстанцій визнали, що, підписавши договір, позичальник самостійно погодився на такі умови, а отже, доведеться платити. Та ВСУ дотримується іншої думки.
У Постанові від 03.09.2014 р. №6-100цс14 він зазначив, що позикодавець, безумовно, має право і на отримання інфляційних та 3% річних від неповерненої суми боргу, і на отримання пені у встановленому за домовленістю сторін розмірі (а це чималі кошти ― 1% від неповерненої суми за кожен день прострочення). Проте при цьому слід враховувати таке:
1) розмір неустойки (пені) хоча й може бути збільшено договором (ч. 1, 2 ст. 551 ЦКУ), проте нараховуватися може лише за один рік прострочення (п. 1 ч. 2 ст. 258 ЦКУ);
2) розмір неустойки може бути зменшено за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків (ч. 3 ст. 551 ЦКУ).
На думку ВСУ, суд під час розгляду мав би посприяти сторонам у здійсненні їхніх прав та зменшити розмір неустойки за умови, що її розмір значно перевищує розмір збитків.
А наскільки можливо зменшити розмір неустойки — вирішуватиме суд та сторони спору.
Наталія Канарьова