У ратифікованій Верховною Радою України Європейській соціальній хартії міститься значна кількість важливих положень стосовно різних аспектів права на соціальний захист, серед яких право на охорону здоров’я, право на соціальну безпеку, право на соціальну та медичну допомогу і користування службами соціального забезпечення, які мають безпосереднє відношення до проблеми, що розглядається. Відповідно до статті 11 Європейської соціальної хартії держави повинні «усунути, у міру можливості, недоліки в системі охорони здоров’я» та «запобігати, у міру можливості, епідемічним, ендемічним та іншим захворюванням». Комітет незалежних експертів Ради Європи вважає, що держава виконує це зобов’язання, лише якщо її медичні служби та система охорони здоров’я здатні забезпечити належний медичний догляд усього населення.
Як відомо, наразі у Верховній Раді України очікують розгляду законопроекти, якими у черговий раз намагаються розв’язати цю проблему різними шляхами:
- перший – через запровадження загальнообов’язкового соціального медичного страхування (законопроекти – реєстр. №4981, №4981-2, №4981-1);
- другий – пропонується бюджетні кошти на фінансування охорони здоров'я спрямувати на оплату конкретних медичних послуг і лікарських засобів, наданих пацієнтам (принцип «гроші ходять за пацієнтом»), а не на утримання інфраструктури закладів охорони здоров'я (урядовий законопроект «Про державні фінансові гарантії надання медичних послуг та лікарських засобів», реєстр. №6327 від 10.04.2017р., прийнятий у першому читанні).
Уряд має намір вже восени активізувати роботу стосовно реформування системи охорони здоров’я, а парламент – розглянути урядовий проект №6327 у другому читанні.
Позитивним у цьому процесі є з одного боку – намагання урядовців удосконалити роботу системи охорони здоров’я, а з іншого – намагання парламентарів нарешті запровадити п’ятий вид загальнообов’язкового державного соціального страхування та виконати рекомендації МОП.
На жаль, намагання авторів поданих законопроектів віднайти вирішення цього питання у комерціалізації сфери охорони здоров’я тим чи іншим чином – веде до порушення вимог Конституції України та ще більшої недоступності медичного обслуговування для більшості населення країни. При цьому, необхідно зважити на те, що в країнах із соціально орієнтованою ринковою економікою навіть при страховій моделі фінансування медицини держава та органи місцевого самоврядування фінансують з бюджетів не менше половини видатків на охорону здоров’я.
За концепцією законопроектів, реєстр. №№4981, 4981-2 (Комітет Верховної Ради України з питань соціальної політики, зайнятості та пенсійного забезпечення рекомендує Верховній Раді взяти законопроект №4981 за основу) загальнообов’язкове державне медичне соціальне страхування має здійснюватися через страхові компанії - фінансові установи, створені у формі акціонерних товариств, які отримали ліцензію на його здійснення. Основним органом, який здійснюватиме державний нагляд, контроль та управління в системі загальнообов’язкового державного медичного соціального страхування, запропоновано визначити Уповноважений орган, яким є орган державної влади, що забезпечує реалізацію державної політики у цій сфері, та який, як зазначено, з метою захисту прав і законних інтересів застрахованих осіб і закладів охорони здоров’я створює Фонд гарантування загальнообов’язкового соціального медичного страхування.
Законопроектом функції координації дій загальнообов’язкового державного медичного соціального страхування покладається на службу асистансу, яка є структурним підрозділом страхової компанії.
За таких обставин зазначені вище органи фактично будуть формуватися як додаткові адміністративні структури, видатки на утримання яких здійснюватимуться за рахунок страхових надходжень. Створення ще одного фонду (на сьогодні вже діють Фонд соціального страхування України, Фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття та Пенсійний фонд України) об’єктивно призведе до значного збільшення витрат на організаційні заходи та дублювання ряду функцій із страхування здоров’я, які покладені нині на Фонд соціального страхування.
Конвенцією Міжнародної Організації Праці №130 «Про медичну допомогу та допомогу у випадку хвороби», від 4 червня 1969 року, рекомендується управління наданням зазначених форм допомоги здійснювати однією установою. Тому, з метою оптимізації адміністративних видатків на запровадження медичного страхування, такою установою потрібно визначити Фонд соціального страхування, що вже передбачено Законом України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування».
Серед ризиків упровадження приватного медичного страхування, яке мають здійснювати комерційні страхові кампанії, – своєрідна негативна селекція, коли приватні страхові компанії обиратимуть собі здорових пацієнтів, і зростання адміністративних витрат у приватних страхових компаніях. За наявною інформацією, у світі лише 5 високорозвинених країн, у яких приватне медичне страхування має частку понад 20% у загальних витратах на охорону здоров’я. Хоча модель із приватними страховими компаніями на вигляд приваблива, доказів, що вона ефективніша, немає. Твердження, що всі ці форми приватизації будуть стимулювати конкуренцію і сприяти підвищенню якості та ефективності охорони здоров'я, суперечить тому факту, що приватні системи охорони здоров'я, як правило, більш затратні і менш доступні, ніж суспільні.
Положення законопроекту передбачає право на отримання медичних послуг, ліків, засобів медичного призначення тільки для застрахованих осіб і тільки в межах і на умовах Програми загальнообов’язкового державного медичного соціального страхування. У проекті пропонується обмежити вказане право громадян з числа застрахованих осіб шляхом встановлення права «вільного вибору лікаря для отримання первинної медичної допомоги в межах відповідної територіальної одиниці; на спеціалізовану та кваліфіковану медичну допомогу, яка за медичною доцільністю може надаватися за межами територіальної одиниці», що суперечить вимогам статті 49 Конституції України. Крім цього, у проекті залишається не вирішеним обсяг медичного забезпечення громадян.
Отже, профспілкова сторона не підтримала проекти №4981, 4981-2, оскільки вони суперечать вимогам Конституції України, не враховують міжнародний досвід (зокрема, пострадянських країн, що пішли таким шляхом) і не мають фінансово-економічного обґрунтування.
Стосовно урядового законопроекту реєстр. №6327 (який також не підтримано профспілками) - стаття 22 Конституції України містить застереження, за яким при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Однак, запропонований цим проектом механізм зміни прямого бюджетного фінансування закладів охорони здоров’я, які надають безоплатну медичну допомогу громадянам, на механізм лише часткової оплати з боку держави медичних послуг не забезпечує виконання цього конституційного припису.
Цими змінами також передбачається, що «держава гарантує громадянам України та іншим визначеним законом особам надання необхідних медичних послуг та лікарських засобів». При цьому, перелік цих «необхідних» громадянам медичних послуг та лікарських засобів не визначається у законі, а передається на рівень «підзаконного» регулювання, що знову ж таки не відповідає нормам Конституції України.
Наведена редакція законопроекту допускає неоднозначне трактування самого поняття «програма медичних гарантій», що суперечить практиці Європейського Суду з прав людини щодо якості законів, відповідно до якої норми законів мають бути чітко сформульованими і передбачуваними, щоб виключити будь-які корупційні ризики при їх застосуванні.
Не визначена також кінцева мета правового навантаження доручення Кабінету Міністрів України – «опрацювати питання запровадження загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування».
Загалом, перед запровадженням загальнообов’язкового державного медичного соціального страхування або проведення інших реформ у цій сфері, попередньо необхідно завершити роботу з розробки та затвердження державних соціальних гарантій і нормативів у сфері охорони здоров’я, відповідно до Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії», а також передбачити розробку єдиної Методики розрахунку вартості медичних послуг (у т.ч. в системі загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування). Та вже на їх основі розрахувати вартість мінімального гарантованого переліку медичних послуг з метою визначення «ціни питання» та на які гарантовані державою медичні послуги може розраховувати громадянин за рахунок страхових і бюджетних коштів.