Голова парламентського комітету з податків та фінансів Данило Гетманцев у своєму Телеграм каналі розповів, що cередня продуктивність праці в Україні приблизно в 3–5 разів менша, ніж в країнах ЄС, і в 7–10 разів менша, ніж, наприклад, у Німеччині. Це означає, що українські компанії довше виробляють той самий продукт, витрачають більше ресурсів на ті ж результати і тому важче конкурують на зовнішніх ринках.
Низька продуктивність праці в Україні є не лише економічною, а й соціальною проблемою. Ця ситуація має наслідком низькі зарплати, обмежує можливості для працевлаштування вразливих груп та створює умови для майбутньої трудової міграції.
Гетманцев запитує: «Але що ж таке «продуктивність праці» та чому вона у нас така низька попри відому працелюбність українців? Більше того, попри більшу кількість робочих годин на тиждень, у порівнянні з тими ж країнами Європи».
Насправді, показник продуктивності праці вимірюється співвідношенням ВВП до кількості працівників або відпрацьованих годин. Це історія не про «ледачість», а про системні чинники, що впливають найбільше саме на рівень ВВП:
- застаріла інфраструктура,
- недостатні інвестиції в обладнання та автоматизацію,
- низький рівень управлінських практик, слабка логістика й фрагментованість бізнесу.
Частина економіки задля зниження податків працює в малих, неконкурентних компаніях, які не мають доступу до капіталу й технологій. Додатково має вплив війна, руйнування виробничих потужностей і вимушена релокація підприємств.
На думку нардепа, це відставання у продуктивності – не вирок, а можливість. Інвестиції у підвищення продуктивності праці – це ключ до того, щоб економіка могла рости, українці отримали вищі зарплати, а країна ставала конкурентнішою.
Крім того, системна автоматизація та модернізація виробництва дозволяє:
- залучити людей з інвалідністю, адже автоматизація рутинних та фізично складних операцій усуває бар'єри, пов'язані з фізичними обмеженнями. Сучасні технології (віддалене управління, спеціалізоване ПЗ, ергономічні робочі місця) дозволяють особам з інвалідністю виконувати високопродуктивну роботу (наприклад, операторський контроль, програмування, цифрове управління верстатами).
- розширити роль жінок, знизивши необхідність у важкій фізичній праці (наприклад, на складах, у будівництві чи виробництві), традиційно закріпленій за чоловіками. Це відкриває для жінок доступ до більш високооплачуваних інженерних, операторських та управлінських ролей у промисловості, значно розширюючи кадровий резерв країни.
- зменшити потенційну потребу в трудовій міграції, оскільки зараз бізнес все частіше говорить про мігрантів, щоб заповнити дефіцит кадрів на низькооплачуваній та фізично важкій роботі. Залучення осіб з інвалідністю та жінок до нових ролей скорочує штучний дефіцит кадрів, який зараз покривається за рахунок імпорту робочої сили.
Наприкінці Гетманцев зауважує: «Таким чином, інвестиції в модернізацію, автоматизацію та професійну освіту – це не просто економічний, а стратегічний соціальний інструмент, що забезпечує інклюзію, підвищує доходи українців та зміцнює національний трудовий потенціал.
І коли будуємо національні стратегії, то в першу чергу маємо використовувати такі можливості для зростання, а вже потім думати про залучення трудових мігрантів.
Одним з варіантів системного залучення на ринок внутрішніх інвестицій є обов’язкова накопичувальна пенсійна система. Тож послідовно адвокатую запровадження її в Україні, оскільки це не лише пряме покращення життя людей в поважному віці (стабільне персональне накопичення), а й потужний ресурс для інвестиційного ринку, який запустить нашу економіку на вищий рівень продуктивності та розвитку».
