Цій статті більше 3-х років. Українське законодавство складне і мінливе, тож на даний момент редакція не гарантує її 100% актуальність. У разі сумнівів скористайтесь пошуком, щоб читати свіжіші статті і консультації, або зверніться за допомогою до нашого ШІ-консультанта.
Цивільний кодекс надає можливість фізособам не лише надавати гроші в позику, а й вимагати сплати процентів за нею.
Причому ч. 1 ст. 1048 ЦКУ ставить право на одержання процентів за позикою в залежність від умов самого договору позики або спеціальних приписів відповідного закону.
Розглядаючи спори про стягнення суми боргу за позикою та/або процентів від суми позичених коштів, суди по-різному тлумачили цю норму.
Скажімо, в одному випадку суди поширювали дію лише приписів ЦКУ на правовідносини за договором позики між фізособами, в іншому — вважали, що на договори позики поширюється дія Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (далі — Закон про фінпослуги).
ВСУ у постанові від 18.07.2012 р. у справі №6-79цс12, розглядаючи справу за заявою про перегляд у зв’язку з неоднаковим застосуванням норм закону, що регулює відносини позики, зупинився на остаточній позиції в цьому питанні та зазначив таке.
Аналіз Закону про фінпослуги дає підстави для висновку, що сфера його дії за суб’єктним складом учасників є обмеженою і не поширюється на: по-перше, юросіб, які за своїм правовим статусом не є фінустановами; по-друге, фізосіб, які не є суб’єктами підприємницької діяльності.
Фізособа за своїм правовим статусом не належить ні до юридичних осіб, ні до суб’єктів підприємницької діяльності, які відповідно до Закону мають право здійснювати діяльність з надання фінпослуг на території України, а отже, немає підстав для застосування положень цього Закону до спірних правовідносин.
Своєю чергою, поняття «фінансова послуга» не пов’язане лише з фінустановами.
Аналіз норм чинного законодавства (зокрема п. 6, 7 ст. 4 Закону про фінпослуги, ст. 553, 1046 ЦКУ) дає підстави для висновку, що окремі послуги, які належать до фінансових (наприклад, надання коштів у позику, порука), можуть надаватися не тільки фінустановами, які є учасниками ринку з надання фінпослуг, або юрособами, які за своїм правовим статусом не є фінустановами, але і фізособами, які не є суб’єктами підприємницької діяльності.
Якщо Закон про фінпослуги регулює відносини лише за участю учасників ринків фінпослуг, то відносини між фізособами, зокрема щодо договорів позики та поруки, регулюються нормами ЦКУ (ст. ст. 553 — 559, 1046 — 1053).
Договір позики, як загальна договірна конструкція, є підставою для виникнення правовідносин, учасниками яких є будь-які фізичні або юридичні особи, бо ЦК України не містить жодного винятку як щодо суб’єктного складу, так і щодо права на одержання від позичальника процентів від суми позики, розмір яких і порядок їх одержання встановлюються договором (ч. 1 ст. 1048 ЦК України).
Важливим у наведеній постанові ВСУ є й те, що судом, попри вищенаведені аргументи, також враховано принцип дії закону у часі, тобто у разі колізії законів (суперечність один одному двох або більше чинних нормативних актів, прийнятих стосовно одного і того самого питання) застосовується акт, виданий пізніше, — в даному випадку ЦКУ.
