Інспекція з питань праці та зайнятості населення Дніпровської міської ради повідомляє, що питання працевлаштування осіб з інвалідністю в Україні давно перестало бути суто соціальним. Для роботодавців це також юридичний та фінансовий обов’язок: невиконання нормативу робочих місць тягне за собою адміністративно-господарські санкції та пеню.
Але що робити, якщо роботодавець — не українська юридична особа, а представництво іноземної компанії?
Саме це питання стало ключовим у справі №320/37827/24, де Верховний Суд ухвалив постанову 11 лютого 2026 року і сформував чітку позицію: представництво не можна притягнути як самостійного відповідача, бо воно не має правосуб’єктності.
Суть спору: майже 2,4 млн грн санкцій
Київське міське відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю подало позов до Представництва компанії, яка створена та існує за законодавством Великобританії.
Позовні вимоги були суттєві:
- 2 359 483,12 грн — адміністративно-господарські санкції;
- 16 044,43 грн — пеня;
- разом: 2 375 527,55 грн.
Причина — невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю.
Що вирішили суди першої та апеляційної інстанцій?
Київський окружний адміністративний суд закрив провадження, а апеляційний суд залишив це рішення без змін.
Основний аргумент був простий, але принциповий:
Представництво іноземної компанії не є юридичною особою, а отже:
- не має адміністративної процесуальної правосуб’єктності;
- не може бути відповідачем у суді;
- позов не може бути розглянутий взагалі.
Тобто суди фактично сказали: позов поданий до “неналежного суб’єкта”, якого закон не визнає учасником процесу.
Аргументи Фонду: «Це лазівка для уникнення відповідальності»
Фонд у касаційній скарзі наполягав:
- представництва іноземних компаній фактично виступають роботодавцями;
- якщо їх не можна штрафувати — виникає правова “дірка”, яка дозволяє обходити вимоги Закону;
- суди таким рішенням «роблять недоторканною» одну організаційно-правову форму.
Цей аргумент звучить логічно: працівники є, зарплата є, діяльність є — чому ж тоді немає відповідальності?
Але Верховний Суд розглядав справу не з точки зору соціальної справедливості, а з точки зору процесуального права.
Верховний Суд: ключове питання — правосуб’єктність
Верховний Суд прямо визначив, що центральним є питання: чи має представництво адміністративну процесуальну правосуб’єктність?
Суд нагадав норми статті 43 КАС України:
- процесуальна правоздатність і дієздатність визнається за юридичними особами;
- представництво юридичною особою не є.
Далі Суд послідовно навів цивільно-правову базу:
- юридична особа (ст. 80 ЦК України) повинна бути створена і зареєстрована;
- юридична особа має майно, самостійну відповідальність, діє від свого імені;
- представництво (ст. 95 ЦК України) — відокремлений підрозділ, який діє від імені юридичної особи, але сам не стає окремим суб’єктом права.
Представництво = частина компанії, а не самостійний відповідач
Верховний Суд чітко сформулював принцип:
Представництво хоча і є відокремленим підрозділом, але залишається частиною юридичної особи та не має власної правосуб’єктності.
Це означає, що представництво не може:
- виступати стороною у справі;
- нести самостійну юридичну відповідальність;
- бути об’єктом стягнення санкцій у судовому порядку.
Додатково Суд звернув увагу на Положення про представництво Reuters:
- представництво не здійснює господарської діяльності з метою прибутку;
- не має статусу юридичної особи.
Чому суд сказав, що справа не підлягає розгляду взагалі?
Це найбільш цікава і жорстка частина постанови.
Зазвичай, якщо справа не підсудна адміністративному суду, суд роз’яснює позивачу, куди звертатися (ст. 239 КАС України).
Але Верховний Суд пояснив:
тут ситуація інша — спір не просто не адміністративний, він взагалі не може бути судовим, бо:
- відповідач не має правового статусу сторони процесу,
- порушено принцип ratione personae (неналежний суб’єкт).
Тобто суди не зобов’язані пояснювати, «куди подавати», бо фактично немає того, до кого можна подати позов у такій формі.
Позиція Верховного Суду: рішення законне
Верховний Суд залишив касаційну скаргу без задоволення.
Провадження закрите правомірно.
Суд підтвердив: якщо відповідач не має правосуб’єктності — суд не може розглядати справу по суті, навіть якщо вимоги виглядають обґрунтованими економічно чи соціально.
Практичне значення постанови: сигнал для Фонду та роботодавців
Ця справа — не про «інвалідний норматив» як такий. Вона про межі юридичних можливостей держави.
1) Представництво не можна штрафувати через суд як окремого суб’єкта
Якщо позов подано саме до представництва — справу закриють.
2) Фонд має змінювати підхід до стягнення санкцій
Очевидно, що потрібно:
- визначати належного відповідача (іноземну компанію як юридичну особу),
- або використовувати інші правові механізми, якщо вони доступні.
3) Для роботодавців — ризик не зник, але стратегія захисту посилилась
Постанова створює чіткий процесуальний аргумент:
«представництво не є юридичною особою — позов не підлягає розгляду».
Однак це не означає, що питання нормативу буде зняте назавжди. Законодавець або органи держави можуть змінити регулювання.
Висновок: суд не може «дописати» правосуб’єктність там, де її немає
Постанова Верховного Суду у справі №320/37827/24 демонструє сувору логіку права:
- навіть якщо обов’язок виглядає справедливим,
- навіть якщо санкція значна,
- навіть якщо держава має соціальну мету,
суд не може розглядати позов до суб’єкта, який не існує як юридична сторона процесу.
Представництво — це лише «рука» компанії, але не самостійна юридична «особа», яку можна притягнути до відповідальності в адміністративному суді. Бачити менше
