Скасування мобілізації заброньованого працівника після втечі з військової частини: рішення суду

«Судово-юридична газета» розповідає, що Запорізький окружний адміністративний суд розглянув справу за позовом заброньованого військовозобов’язаного до військової частини щодо законності його призову під час мобілізації, зарахування до особового складу та внесення відомостей про самовільне залишення місця служби. 

Суть справи

20 квітня 2026 року чоловік звернувся до Запорізького окружного адміністративного суду з позовом до військової частини. Він просив визнати протиправним і скасувати наказ командира в частині призначення його на посаду за штатом воєнного часу, зарахування до списків особового складу та на всі види забезпечення.

Також позивач просив зобов’язати військову частину виключити його зі списків особового складу та звільнити з військової служби. Крім того, він оскаржував дії щодо внесення до Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов’язаних та резервістів «Оберіг», а також до інформаційно-аналітичних систем Міністерства внутрішніх справ України відомостей про нього як про військовослужбовця, який самовільно залишив військову частину.

Позивач вимагав вилучити такі відомості з реєстрів та інформаційних систем, а також повідомити Державне бюро розслідувань, Спеціалізовану прокуратуру у сфері оборони, Міністерство внутрішніх справ України та інші уповноважені органи про необхідність їх виключення.

З витягу із застосунку «Резерв+», сформованого 1 березня 2026 року, випливало, що чоловік перебував на військовому обліку військовозобов’язаних за місцем зареєстрованого проживання, мав військове звання молодшого лейтенанта та чинну відстрочку у формі бронювання до 17 червня 2026 року.

За твердженням позивача, 23 лютого 2026 року близько 16:30 його викрали невідомі особи, які завдали йому тілесних ушкоджень, одягли кайданки та повідомили, що доправлять до Донецької області.

27 лютого брат позивача звернувся до Запорізького районного управління поліції із заявою про викрадення та незаконне позбавлення волі. Оскільки відомості за заявою не були внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань, слідчий суддя Дніпровського районного суду Запоріжжя 12 березня 2026 року зобов’язав поліцію зареєструвати відповідне кримінальне провадження. На виконання цієї ухвали 1 квітня було зареєстровано провадження за ч. 1 ст. 146 ККУ.

Крім того, з матеріалів справи випливало, що сектор дізнання поліції проводив розслідування за ч. 1 ст. 125 ККУ щодо умисного легкого тілесного ушкодження.

На адвокатський запит відповідний орган повідомив, що, за інформацією реєстру призовників, військовозобов’язаних та резервістів, чоловік перебував на військовому обліку, але на військову службу під час мобілізації не призивався і на контрактну службу не приймався.

Водночас військова частина надала суду заяву від 25 лютого 2026 року, адресовану її командиру. У документі зазначалося, що чоловік просить призвати його на військову службу під час мобілізації та призначити на посаду солдата. Військова частина зареєструвала цю заяву 26 лютого.

25 лютого чоловік пройшов військово-лікарську комісію. Це підтверджувалося електронним військово-обліковим документом, довідкою військово-лікарської комісії та постановою штатної комісії.

Наказом командира військової частини по стройовій частині від 26 лютого 2026 року №69 позивача призначили солдатом резерву взводу резерву запасної роти, зарахували до списків особового складу та поставили на всі види забезпечення. Того ж дня він, як зазначено у матеріалах справи, прийняв справи та посаду і розпочав виконання службових обов’язків.

7 березня чоловік залишив місце служби. Його пошуки не дали результатів, що стало підставою для призначення службового розслідування відповідно до Порядку проведення службового розслідування у Збройних Силах України, затвердженого наказом Міністерства оборони від 21.11.2017 №608.

Водночас витяг із «Резерв+», сформований 27 липня 2026 року, засвідчував, що позивач мав чинне бронювання від мобілізації до 16 лютого 2027 року, не був виключений з обліку військовозобов’язаних, а відомості про проходження ним військової служби у застосунку були відсутні. Його статус у «Резерв+» залишався незмінним – «військовозобов’язаний».

Провадження у справі відкрили 27 квітня 2026 року. Спочатку справу розглядали за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін, однак 24 червня суд перейшов до загального позовного провадження. Після закриття підготовчого провадження справу призначили до розгляду, а 10 серпня, з огляду на клопотання позивача та неявку відповідача, суд перейшов до письмового провадження.

Позиції сторін

Позивач заперечував, що писав заяву про добровільний призов та висловлював бажання проходити військову службу під час мобілізації. Він посилався на чинне бронювання та відсутність у «Резерв+» інформації про мобілізацію і проходження військової служби. На його думку, ці обставини підтверджували протиправність призову, наказу командира військової частини та подальших дій щодо оголошення його таким, що самовільно залишив місце служби.

Військова частина проти позову заперечувала. Відповідач стверджував, що чоловік власноруч написав заяву та добровільно виявив бажання проходити військову службу під час мобілізації. Після видання наказу він був зарахований до особового складу, а згодом самовільно залишив військову частину, що стало підставою для службового розслідування та розшуку.

За позицією відповідача, наявність права на відстрочку сама собою не звільняє особу від проходження військової служби, а лише дає можливість реалізувати це право в установленому законом порядку. Військова частина вважала наказ законним і просила повністю відмовити у задоволенні позову.

Правова оцінка та висновки суду

Суд виходив із того, що відповідно до ст. 39 Закону України від 25.03.1992 №2232-XII «Про військовий обов’язок і військову службу» на військову службу під час мобілізації призиваються резервісти та військовозобов’язані, які перебувають у запасі й не заброньовані в установленому порядку.

Водночас абзац перший ч. 1 ст. 23 Закону України від 21.10.1993 №3543-XII «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» встановлює, що заброньовані на період мобілізації та на воєнний час військовозобов’язані, які перебувають на спеціальному військовому обліку, не підлягають призову під час мобілізації.

Порядок проведення призову, затверджений постановою КМУ від 16.05.2024 №560, передбачає можливість призову військовозобов’язаного безпосередньо командиром обраної військової частини, якщо людина добровільно виявила бажання проходити службу.

Відповідно до п. 81-1 цього Порядку такий призов здійснюється на підставі власноруч написаної заяви на ім’я командира військової частини із зазначенням обраної або запропонованої посади у складі основного чи бойового підрозділу. Після визначення придатності за станом здоров’я та проходження професійно-психологічного відбору командир ухвалює рішення про призов.

Суд звернув увагу на послідовність оформлення документів у справі. Заяву про добровільний призов було складено 25 лютого, однак військова частина отримала та зареєструвала її лише 26 лютого 2026 року.

Отже, як зазначив суд, лише 26 лютого після отримання та ознайомлення із заявою командир військової частини міг видати направлення на військово-лікарську комісію, повідомити про це керівника відповідного територіального центру комплектування та соціальної підтримки, після чого відомості мали бути внесені до реєстру призовників, військовозобов’язаних та резервістів.

Однак військово-лікарську комісію чоловік пройшов ще 25 лютого о 12:00. У постанові штатної комісії було зафіксовано час підписання – 12:00:18. Таким чином, медичний огляд відбувся до того, як військова частина отримала заяву, яку відповідач називав підставою для добровільного призову.

Пункт 74-3 Порядку №560 дозволяє військовозобов’язаному самостійно сформувати направлення на військово-лікарську комісію через електронний кабінет. Однак доказів того, що позивач подавав відповідний електронний запит або самостійно формував направлення, суду не надали.

Суд також врахував, що контроль за направленням військовозобов’язаних на медичний огляд і його проходженням покладається на керівника відповідного територіального центру комплектування та соціальної підтримки. Відомості з електронного направлення передаються до відповідних інформаційних систем шляхом електронної взаємодії.

Однак за даними реєстру позивач не призивався на військову службу і не приймався на контрактну службу. Суд зазначив, що якби чоловік самостійно сформував направлення на військово-лікарську комісію, інформація про це мала б бути наявною в реєстрі.

Урахувавши чинне на момент призову та на час розгляду справи бронювання, заперечення позивача щодо добровільного бажання проходити військову службу, а також непослідовність дій військової частини, суд не визнав заяву від 25 лютого 2026 року належним доказом волевиявлення чоловіка на проходження військової служби під час мобілізації.

Наявність бронювання, незмінний статус «військовозобов’язаний» у «Резерв+» та відсутність належних доказів добровільного волевиявлення на проходження служби за наявності відстрочки стали підставами для висновку про протиправність наказу командира військової частини від 26 лютого 2026 року №69.

Суд зазначив, що незаконна мобілізація може порушувати права громадян, зокрема право на свободу та право на обрання форми служби. Подальші рішення, безпосередньо пов’язані з первинним протиправним наказом, мають оцінюватися як похідні від нього.

Через відсутність у «Резерв+» підтвердження проходження позивачем військової служби та встановлену судом незаконність дій щодо мобілізації його статус не змінився з «військовозобов’язаного» на «військовослужбовця». Тому суд дійшов висновку про відсутність підстав вважати, що чоловік перебував у самовільному залишенні військової частини.

Водночас суду не надали доказів фактичної наявності відповідної інформації в реєстрі «Оберіг», її передання третім особам або внесення до інформаційно-аналітичних систем Міністерства внутрішніх справ, зокрема ІПС «Армор» та ІП «ЄО». Через це вимоги про визнання відповідних дій протиправними та вилучення відомостей суд визнав передчасними.

Суд зауважив, що після набрання рішенням законної сили військова частина за наявності підстав повинна діяти відповідно до встановленого порядку виключення, уточнення та зняття з обліку відомостей про правопорушення. Проте у задоволенні вимог про зобов’язання вилучити інформацію про розшук позивача зі списків військовослужбовців, які самовільно залишили військові частини або місця служби, та з електронних баз даних Військової служби правопорядку суд відмовив.

Закон України «Про військовий обов’язок і військову службу» прямо не передбачає незаконну мобілізацію як окрему підставу для звільнення з військової служби. Однак суд наголосив, що проходження служби було безпосереднім наслідком наказу про мобілізацію. Тому для ефективного захисту та повного відновлення порушеного права військову частину необхідно зобов’язати ухвалити рішення про звільнення позивача зі служби та виключення його зі списків особового складу.

За висновком суду, юридичні наслідки порушення прав особи внаслідок протиправного рішення суб’єкта владних повноважень мають бути виправлені шляхом повернення сторін у правовий стан, який існував до порушення.

У результаті суд частково задовольнив позов, визнав протиправним і скасував наказ командира військової частини від 26 лютого 2026 року №69, яким чоловіка призвали на військову службу під час мобілізації та зарахували до списків особового складу на всі види забезпечення. Військову частину зобов’язали виключити позивача зі списків особового складу та звільнити з військової служби. В іншій частині вимог суд відмовив.

Позивач заявив до відшкодування 50 тисяч гривень витрат на професійну правничу допомогу. Суд визнав цю суму неспівмірною зі складністю справи та обсягом наданих послуг. Суд також зазначив, що консультації, складання адвокатських запитів і технічна підготовка документів до подання через «Електронний суд» охоплювалися роботою зі складання позовної заяви, а витрати на представництво не підлягали окремому відшкодуванню, оскільки справа розглядалася без участі сторін.

У підсумку суд стягнув із військової частини на користь позивача 1 064,96 грн судового збору та 10 тисяч гривень витрат на професійну правничу допомогу.

Рішення у справі №280/3580/26 може бути оскаржене до Третього апеляційного адміністративного суду протягом 30 днів.