"Судова влада України" розповідає, що так званий «акт повернення майна» за своєю суттю є актом приймання-передачі. Залежно від обставин такий документ може одночасно бути первинним бухгалтерським документом і двостороннім правочином, який породжує цивільно-правові наслідки. Тому під час визначення його правової природи судам необхідно досліджувати зміст акта, волевиявлення сторін та фактичні наслідки його виконання.
Такий висновок зробила колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.
У цій справі АТ «ДПЗКУ» оскаржувало акт повернення майна, на підставі якого майно цілісного майнового комплексу вибуло з державної власності, було зареєстроване за ДП «Хлібна база №89», а згодом – відчужене фізичній особі за договором купівлі-продажу.
Суди першої та апеляційної інстанцій відмовили в задоволенні позову, вважаючи, що право власності позивача не порушено, оскільки реєстрацію за ним уже відновлено, а незаконні дії реєстратора анульовано в адміністративному порядку.
Верховний Суд не погодився з такими висновками. Він зазначив, що спірний акт фактично був двостороннім правочином, який спричинив юридичні наслідки – зміну власника та подальший продаж майна. Тому адміністративне анулювання реєстраційних дій не усуває ризику повторного порушення, адже сам акт і пов’язані з ним правочини формально залишаються чинними.
Суд підкреслив, що Міністерство юстиції України лише контролює законність реєстраційних процедур і не вирішує спору щодо права власності. За відсутності інших ефективних засобів захисту належним способом є саме оскарження правочину – подання ресцисорного позову щодо акта повернення майна як правочину в розумінні ст. 202 ЦКУ. Такий спосіб відповідає ст. 16 ЦКУ та ст. 20 ГПКУ.
Постанова КГС ВС від 1 жовтня 2025 року у справі №910/18257/23.