Судова практика демонструвала послідовну підтримку постраждалих суб'єктів господарювання, формуючи відчуття передбачуваності та справедливості правосуддя в умовах надзвичайних викликів. Утім, уже у 2026 році цей баланс почав змінюватися. Рішення судів стають більш стриманими, підходи — формалізованішими, а процесуальні бар'єри — відчутнішими для бізнесу. Те, що раніше виглядало як усталена тенденція, сьогодні дедалі частіше викликає запитання. Чи свідчать ці зміни про переосмислення підходів до таких категорій спорів, чи йдеться радше про уточнення стандартів доказування та процесуальних вимог? Розповідає НААУ.
Як було раніше
24 лютого 2022 року — день, який змінив усе: для українців, для бізнесу і, без перебільшення, для всієї правничої спільноти. У певний момент могло здатися, що судові спори взагалі відійшли на другий план. Проте це відчуття було короткочасним. Досить швидко стало очевидно: перед системою правосуддя постала нова категорія справ — позови про відшкодування шкоди, завданої війною, де відповідачем виступає держава-агресор — російська федерація.
Разом із цим виникла ціла низка запитань: хто є належним відповідачем? Яка юрисдикція таких спорів? Як визначати розмір шкоди? Чи підлягає сплаті судовий збір? і зрештою — як застосовувати звичні процесуальні механізми до настільки нетипової категорії справ?
Водночас варто зауважити, що сама по собі ідея відшкодування шкоди, завданої війною, не була абсолютно новою для українського правосуддя. Адже війна триває з 2014 року. Проте до 2022 року збройний конфлікт мав інший правовий режим — АТО та ООС, і в подібних спорах відповідачем зазвичай виступала держава Україна.
Переломним моментом стала правова позиція Великої Палати Верховного Суду, викладена 14 квітня 2022 року у справі №308/9708/19. Суд чітко визначив: відповідальність за шкоду, завдану громадянам та бізнесу внаслідок збройної агресії, несе виключно російська федерація. Ба більше, вчинення повномасштабного акту агресії виключає можливість для рф посилатися на судовий імунітет із метою уникнення юрисдикції українських судів у таких спорах.
Фактично саме ця позиція Великої Палати Верховного Суду стала відправною точкою для формування нової судової практики та визначила подальший вектор розгляду відповідних категорій справ.
На початковому етапі судова практика була чітко зорієнтована на захист інтересів позивачів. Судовий збір за подання таких позовів не стягувався, а вимоги нерідко задовольнялися навіть за наявності мінімального обсягу доказів. Судові рішення в цій категорії справ досить швидко набули масового характеру (зокрема, рішення господарських судів у справах №922/916/22 від 18.10.2022 та №911/1832/22 від 08.02.2023).
У цьому контексті особливо показовими є висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в постанові від 25.01.2024 у справі №320/14843/23. Суд прямо наголосив, що надмірний формалізм у застосуванні процесуального законодавства фактично обмежує право особи на доступ до правосуддя.
У результаті сформувався підхід, який фактично відображав презумпцію вини держави-агресора у таких спорах. Це, своєю чергою, вплинуло і на поведінку позивачів: підготовка до звернення до суду часто носила доволі формальний характер, а сама категорія справ почала сприйматися як відносно прогнозована з погляду результату.
Які "тренди" сформувалися в судовій практиці щодо відшкодування шкоди, завданої війною?
Згодом у судовій практиці сформувався окремий напрям — спори із залученням відповідачів за принципом alter ego ("другого я"), за яким до участі у справі як співвідповідачі почали залучатися формально приватні юридичні особи російської федерації, які фактично виконують функції держави та діють виключно в її інтересах.
Варто зазначити, що на думку багатьох авторитетних правників, яку я поділяю, саме цей підхід виглядав найбільш перспективним із погляду реального виконання судових рішень і можливості фактичного отримання відшкодування завданої шкоди.
Адже ключовою проблемою цієї категорії спорів від початку залишалася не стільки можливість отримати позитивне судове рішення, скільки його подальше виконання. Очевидно, що російська федерація добровільно такі рішення не виконує і принаймні на цьому етапі виконувати не буде. У цьому контексті залучення юридичних осіб як alter ego держави відкривало для українського бізнесу нову можливість — звернення стягнення на майно таких осіб, зокрема те, що перебуває за межами України.
Фактично це стало важливим практичним інструментом, який дозволив переорієнтувати фокус із "формального виграшу справи" на перспективу реального відшкодування.
Протягом певного часу цей підхід активно розвивався і набув поширення, хоча через новизну концепції та процесуальну складність працювали з ним переважно окремі фахівці.
Водночас зі збільшенням кількості таких спорів та накопиченням практики суди почали поступово посилювати процесуальні вимоги до їх розгляду.
Як змінився підхід судів до розгляду справ про відшкодування шкоди, завданої війною?
Одним з найбільш чутливих проблемних питань стало належне повідомлення відповідачів — як російської федерації, так і юридичних осіб, залучених за принципом alter ego.
Якщо раніше суди допускали спрощений підхід і визнавали достатнім направлення нотаріально посвідченого перекладу ухвали про відкриття провадження, зокрема, на електронні адреси органів рф (як, наприклад, передбачено в Ухвалі Господарського суду Чернігівської області від 11.03.2024 у справі №927/228/24), то згодом підхід суттєво змінився.
Станом на сьогодні суди дедалі частіше виходять із того, що направлення документів електронною поштою не забезпечує належного повідомлення сторін. Натомість на позивачів покладається обов'язок надсилати перекладені процесуальні документи — не лише судові рішення, а й усі матеріали у справі — через дипломатичні установи російської федерації за кордоном, у кількості примірників, що відповідає кількості відповідачів (як, наприклад, в Ухвалі Господарського суду Одеської області від 22.12.2025 у справі №916/5006/25).
Варто зазначити, що виконання таких процесуальних вимог на практиці є вкрай складним з організаційного погляду. Передусім це пов'язано з обсягом матеріалів у справах цієї категорії. Зазвичай ідеться про багатотомні позови з великою кількістю додатків. Наприклад, у нашій практиці був випадок, коли лише позовна заява разом із доданими документами перевищувала 3 тисячі друкованих сторінок.
Однак складність полягає не лише у витратах на пересилання таких обсягів документів. Додатковою проблемою є сам механізм відправлення. Поштові оператори фактично не забезпечують можливості міжнародного відправлення з описом вкладення, що унеможливлює належну фіксацію змісту надісланих документів. У результаті позивач опиняється в ситуації, коли довести суду факт належного направлення повного пакета документів відповідачу стає вкрай проблематично.
Паралельно із цим суди почали значно більш прискіпливо підходити до оцінки доказової бази, зокрема в частині визначення розміру завданої шкоди.
Відомо, що для цієї категорії спорів було запроваджено спеціальний інструмент — експертну оцінку збитків, яка здійснюється відповідно до Методики визначення шкоди та обсягу збитків, затвердженої наказом Міністерства економіки України та Фонду державного майна України від 18 жовтня 2022 року №3904/1223. Такий висновок експерта тривалий час сприймався судами як самодостатній доказ для підтвердження розміру заявлених вимог.
Однак остання практика свідчить про зміну цього підходу. Суди дедалі частіше наголошують, що висновок експерта є лише одним із доказів у справі, який підлягає оцінці в сукупності з іншими доказами. Ба більше, як зазначають суди, перевірка обґрунтованості такого висновку є неможливою без дослідження первинних бухгалтерських документів — видаткових накладних, актів, фінансової звітності та інших підтверджувальних матеріалів (прикладом такої позиції є рішення Господарського суду м. Києва від 22.07.2025 у справі №910/12269/24).
Отже, спостерігається поступовий відхід від спрощеного підходу до розгляду цієї категорії справ. Українські суди дедалі частіше відмовляють у задоволенні позовів, і підставою для цього зазвичай стають саме процесуальні аспекти — недостатність або неналежність доказів, недоведеність окремих елементів складу правопорушення чи розміру заявлених збитків.
Посилення вимог до повідомлення відповідачів про наявний судовий спір та доказування стало лише одними із проявів загальної зміни підходу судів. Не менш відчутними для бізнесу виявилися трансформації у питанні сплати судового збору за позовами до російської федерації та її alter ego.
Як відомо, відповідно до пункту 22 частини 1 статті 5 Закону України "Про судовий збір" позивачі звільняються від сплати судового збору у справах за позовами до держави-агресора російської федерації про відшкодування шкоди, завданої внаслідок збройної агресії, окупації та пов'язаних із цим порушень прав.
Тривалий час суди поширювали дію цієї норми й на спори, в яких відповідачами виступали юридичні особи, залучені за принципом alter ego. Такий підхід виглядав логічним і узгоджувався із самою сутністю цієї концепції — притягнення до відповідальності суб'єктів, які фактично виконують функції держави-агресора.
Однак у листопаді 2025 року підхід кардинально змінився. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду в постановах від 11.11.2025 у справі №911/591/25 та від 13.11.2025 у справі №911/1595/25 фактично поставив крапку в цьому питанні.
Суд дійшов висновку, що пільга, передбачена пунктом 22 частини 1 статті 5 Закону України "Про судовий збір", має виключно вузьке застосування і не поширюється на позови до юридичних осіб, навіть якщо вони розглядаються як alter ego держави-агресора. Ключовим аргументом стало те, що закон прямо передбачає звільнення лише у спорах проти держави, тоді як у випадку з юридичними особами позивач фактично обирає інший суб'єкт відповідальності, на який така пільга не поширюється.
У результаті при зверненні до суду з позовами за принципом alter ego суди почали вимагати сплати судового збору на загальних підставах. З огляду на значні розміри заявлених вимог у цій категорії справ, у більшості випадків йдеться про максимальний розмір судового збору — 350 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, що у 2026 році становить 1 164 800 грн.
Очевидно, що такий фінансовий бар'єр є суттєвим, а подекуди фактично непосильним для значної частини бізнесу. Особливо якщо врахувати, що внаслідок збройної агресії підприємства вже зазнали значних втрат: як прямих, пов'язаних зі знищенням майна, так і непрямих — через втрату можливості здійснювати господарську діяльність. Для багатьох компаній, зокрема тих, що розташовані у прифронтових регіонах, діяльність фактично була зупинена ще з початку повномасштабного вторгнення.
На практиці це призвело до показового результату: значна кількість підприємств змушена відмовлятися від звернення до суду не через відсутність правової позиції, а через неможливість нести такі процесуальні витрати.
Тож повернімося до початкового питання: суди проти бізнесу чи за бізнес? І як змінився баланс у 2026 році?
Очевидно, що українські суди не стали "проти" бізнесу. Водночас заперечувати зміни також неможливо: вигравати такі спори стало суттєво складніше.
Проте сама по собі ця складність не є ознакою несправедливості. Навпаки, вона свідчить про формування зрілої правової системи, в якій результат визначається не контекстом чи емоційною частиною спору, а якістю доказів, дотриманням процесуального законодавства та обґрунтованістю заявлених позовних вимог.
Попри війну та об'єктивно складні умови, в яких функціонує держава загалом і судова система зокрема, суди продовжують здійснювати правосуддя, керуючись виключно нормами права. І саме в цьому, зрештою, полягає ключова гарантія довіри — навіть у найбільш чутливих і складних категоріях спорів.
