Коментар до Постанови Верховного Суду від 25 березня 2024 року у справі №458/229/18
Видача довіреності на певні активи часто вважається таким собі продажем без сплати податків. Ніби і власник не змінюється, а розпоряджається активом вже інша особа. Вона ж може вважати (іноді навіть її у цьому переконують), що вона нікому нічого не винна, й усі доходи, отримані внаслідок такого розпорядження – це її доходи.
Але насправді це не так, і ми про це нагадаємо на прикладі свіжого рішення ВС.
Зміст справи
Фізособа 1 видала Фізособі 2 нотаріально посвідчену довіреність, на підставі якої вона могла проводити вказані в довіреності банківські операції щодо його грошових коштів.
Таким чином, Фізособа 2 мала право:
- розпоряджатись усіма відкритими на ім’я Фізособи 1 рахунками у будь-якому банку на території України,
- одержувати будь-які суми з цих рахунків (у тому числі нараховані на суму вкладу відсотки) без обмежень їх розміру (тобто єдиним обмеженням була сума коштів, наявна на таких рахунках),
- подавати заяви, інші документи, а в разі необхідності – закрити рахунок,
- підписувати банківські документи,
- отримувати довідки або інші документи про наявність грошових сум,
- поповнювати вказані рахунки,
- здійснювати будь-які інвалютні операції,
- а також виконувати всі інші дії в межах та в обсязі, передбачених чинним законодавством України для такого роду повноважень.
Користуючись вказаною довіреністю, Фізособа 2 спустошила ввірені їй рахунки. Вона зняла 260 509 євро та 35 180 доларів США.
Фізособа 1 звернулася до правоохоронних органів із заявою про злочин (шахрайство). Проте шахрайства суд не визнав, – адже мала місце довіреність, і Фізособа 2 діяла в межах закону. Інша річ, що ці гроші, як і раніше, належали Фізособі 1, яка мала право вимагати їх повернення і скористалася цим правом. Фізособа 2 відмовилася, і в результаті цей спір дійшов аж до ВС.
Тож головне завдання суддів у цій справі – це надати відповідь на запитання: чи має особа, яка за довіреністю отримала доступ до всіх рахунків іншої особи, використовувати кошти на них на власний розсуд? Чи зобов’язана їх повертати?
Що каже закон про довіреність
За договором доручення одна сторона (повірений) зобов’язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії. Правочин, вчинений повіреним, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов’язки довірителя (ст. 1000 ЦКУ).
У договорі доручення або у виданій на підставі договору довіреності мають бути чітко визначені юридичні дії, які належить вчинити повіреному (ст. 1003 ЦКУ).
Договір доручення і довіреність, видана на його виконання, можуть мати різну форму. Так, закон не визначає обов’язкової письмової форми для укладення договору доручення, а отже, форма договору доручення може бути як усною, так і письмовою, однак довіреність в будь-якому випадку укладається у письмовій формі (ч. 3 ст. 244 ЦКУ).
Таким чином, довіреність та договір доручення є одними з основних документів, які посвідчують права представників під час вчинення ними певних дій. Так, довіреність видається для представництва перед третіми особами, а договір доручення передбачає обов’язок вчинення повіреним певних юридичних дій від імені та коштом довірителя.
Довіреність видається однією особою, тобто довірителем іншій особі (представнику), тому видача довіреності є одностороннім правочином, вона підписується тільки довірителем. Натомість договір доручення, у випадку укладення його в письмовій формі, – довірителем і повіреним.
Довіреність може слугувати підтвердженням того, що між повіреним та довірителем укладено усний договір доручення. Однак наявність довіреності не є беззаперечним свідченням того, що представництво виникло саме на підставі договору доручення, а отже, під час вирішення спору суди мають обов’язково з’ясувати характер спірних правовідносин та правову природу правовідносин представництва, які виникли між сторонами.
Довіреність чи доручення
Як видно зі змісту довіреності, Фізособа 2 уповноважена розпоряджатись усіма відкритими на ім’я Фізособи 1 рахунками у будь-якому банку на території України. У довіреності зазначено, що така видана довірителем на підставі договору доручення, укладеного між довірителем та повіреним відповідно до ст. 1000 – 1009 ЦКУ.
Видача такої довіреності (без письмового договору доручення) може створити для власника банківського рахунку вкрай негативні наслідки. Адже уповноважуючи Фізособу 2 розпоряджатись усіма відкритими на ім’я Фізособи 1 рахунками у будь-якому банку на території України, фактично надано право Фізособі 2 самостійно, на власний розсуд визначати, як реалізовувати надану їй правомочність, з якою метою та в який спосіб.
За відсутності письмового договору доручення неможливо встановити:
- зміст, визначений обсяг прав Фізособи 2,
- характер представницьких правовідносин, які виникли між сторонами (мета розпорядження коштами, наслідки недотримання цієї мети тощо),
- чи діяла Фізособа 2 всупереч інтересів Фізособи 1, чи вийшла Фізособа 2 за межі повноважень (прав), які визначені довіреністю.
Оскільки за змістом довіреності Фізособа 2 уповноважена на здійснення певних юридичних дій без покладення на неї будь-яких обов’язків, тобто цією довіреністю встановлено свободу розсуду Фізособи 2, то й кошти повертати немає підстав.
Різні підходи попередньої судової практики
За попередні роки сформувалося два різні підходи щодо застосування норм глав 17 «Представництво» та 68 «Доручення» ЦКУ:
1) перший підхід – договір доручення може бути вчинений в усній формі, і незалежно від змісту довіреності представник (повірений) має обов’язок передати особі, яку представляє (довірителю) все одержане у зв’язку з виконанням доручення (ст. 530, 1006 ЦКУ);
Зокрема, у разі відсутності домовленості між повіреним та довірителем про встановлення строку (терміну) передачі одержаного у зв’язку з виконанням доручення така передача має відбуватися негайно. При цьому для довірителя не потрібно пред’являти вимогу про передачу одержаного у зв’язку з виконанням доручення.
2) другий підхід – договір доручення може бути вчинений в усній формі, проте особа, яка видала довіреність, має довести його укладення. При цьому за відсутності доказів укладення договору доручення представник (повірений) має обов’язок передати особі, яку представляє (довірителю) все одержане у зв’язку з виконанням доручення, лише якщо це передбачено змістом довіреності (ст. 1000, 1003 ЦКУ).
Зокрема, якщо довіреність не містить обов’язку представника передавати грошові кошти, а його лише уповноважено розпоряджатися рахунками, то не можна вважати, що діями або бездіяльністю представника внаслідок відмови повернути грошові кошти були порушені права та інтереси особи, яка таку довіреність видала.
Адже в цьому випадку юридична сила довіреності не залежить від отримання згоди на її видачу з боку представника. Повноваження виникає незалежно від згоди останнього. Інша річ, що здійснення цього повноваження залежить від представника, бо він сам вирішує, чи використати довіреність для здійснення діяльності на користь іншої особи (довірителя), чи відмовитися від неї.
Проте у коментованій нами справі ВС вважає за необхідне відступити від висновків за другим підходом до вирішення спорів.
Що каже ВС щодо довіреності та доручення
ВС доходить до таких висновків щодо довіреності та договору доручення:
1) традиційно в доктрині приватного права виокремлюють договірне представництво або добровільне, що виникає на підставі договору. Цим договором, зокрема, є договір доручення (глава 68 ЦКУ);
2) довіреність видається однією особою іншій особі. Тому видача довіреності є одностороннім правочином. Для цього не потрібна наявність волі іншої особи, тобто другої сторони договору доручення. Довіреність видається на підставі договору доручення (ст. 1003 ЦКУ), причому це робиться обов’язково (ч. 1 ст. 1007 ЦКУ). Це означає, що наявність довіреності свідчить про договірне представництво;
3) глава 68 ЦКУ не містить спеціальних вимог до форми договору доручення, тому й не виключається вчинення договору доручення в усній формі. Формулювання, які вживаються у ст. 1003 ЦКУ, і сутність правовідносин представництва вимагають фіксації його повноважень, що може бути здійснено в договорі та/або в довіреності. Натомість у ст. 1007 ЦКУ міститься вимога видати довіреність повіреному, і це означає, що вона є обов’язковою. Але можливо вчинити договір доручення в усній формі, й у цьому разі довіреність слугуватиме підтвердженням його укладання;
4) з урахуванням змісту ст. 244 ЦКУ та принципу розумності, довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Тобто довіреність
- має містити повноваження представника, необхідні для представництва довірителя перед третіми особами,
- та не має містити обов’язки представника перед особою, яку він представляє (довірителем).
Тим паче, конструкція договірного представництва апріорі виключає можливість вчинення довіреності, яка містить можливість представника розпоряджатися коштами на власний розсуд, оскільки це суперечить конструкції цивілістичного представництва;
5) видача довіреності на підставі усного договору доручення є підтвердженням укладання договору доручення. У разі відсутності домовленості між повіреним та довірителем про встановлення строку (терміну) передачі одержаного у зв’язку з виконанням доручення така передача має відбуватися негайно. При цьому для довірителя не потрібно пред’являти вимогу про передачу одержаного у зв’язку з виконанням доручення.
Кошти мають використані на певні цілі або повернуті!
За відсутності письмового договору доручення ВС вважає, що між Фізособою 1 та Фізособою 2 виникли відносини представництва – проте не з договору доручення, а на підставі довіреності, яка не містить обов’язку повіреного (у нашому випадку – Фізособи 2) передавати грошові кошти, звітувати та надавати підтвердні документи про це на вимогу довірителя.
Водночас ВС наголосив, що Фізособа 1 не може бути позбавлена права власності на ці кошти. І видача довіреності не свідчить про зміну власника.
А тому ці кошти або мають бути використані на певні цілі (досягнення мети видачі довіреності та отримання коштів з рахунків), або повернуті у цій сумі, в якій вони були зняті з рахунків.
Поради від редакції
У коментованій нами справі ВС наголосив на помилках, уникнення яких могло би допомогти вирішити цю ситуацію швидко та на користь особи, яка таку довіреність видала.
Зокрема, ВС підсумував: між сторонами не було досягнуто згоди щодо мети, предмета договору доручення, його істотних умов, не встановлено, що особу, на яку видано довіреність, було уповноважено на створення реальних правових наслідків – виникнення, зміну або припинення прав та обов’язків особи, що її видала, як довірителя.
Сама лише довіреність, виходячи з її змісту, не є підтвердженням досягнення такої згоди та відповідно укладення договору доручення. Зазначення в довіреності про те, що така видана на підставі договору доручення, укладеного між довірителем та повіреним відповідно до ст. 1000 – 1009 «Доручення» ЦКУ, не дає підстав беззаперечно вважати, що дійсно між сторонами мав місце факт укладення такого договору. На нашу думку, основні умови усної домовленості мали би бути прописані у довіреності (зокрема, й щодо повернення коштів) – одного лише посилання на ЦКУ недостатньо.
Особа за довіреністю діяла виключно в межах наданих їй повноважень, а особа, яка таку довіреність видала, не була позбавлена можливості контролювати рух коштів по своїх рахунках, отримувати такі відомості, зокрема у банківських установах, запитувати час від часу звіти щодо використання таких коштів та перевіряти це будь-якими законними способами.
Уповноважуючи розпоряджатись усіма відкритими на її ім’я рахунками у будь-якому банку на території України за довіреністю, така особа, яка її видала, фактично надала право самостійно, на власний розсуд визначати, як реалізовувати надані права щодо таких коштів. Особа, яка знімала кошти за довіреністю, не мала прямого обов’язку їх повертати саме через відсутність такого обов’язку у довіреності. Хоча це прямо випливало би з приписів ЦКУ у разі, якби був укладений договір доручення.
Отже, щоб уникнути подібних спорів і звернення до суду, укладайте договори, в яких докладно узгоджуйте права та обов’язки сторін.