Офіс великих платників податків ДФС роз’яснює, що оподаткування земельним податком регламентується розділом XIII ПКУ.
Підставою для нарахування земельного податку є дані державного земельного кадастру.
При переході права власності на будівлю, споруду (їх частину) податок за земельні ділянки, на яких розташовані такі будівлі, споруди (їх частини), з урахуванням прибудинкової території сплачується на загальних підставах з дати державної реєстрації права власності на таку земельну ділянку.
Право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав (ст. 125 ЗКУ).
Земельний податок сплачується власниками земельних ділянок та постійними землекористувачами (пп. 14.1.72, п. 269.1 ПКУ). Для земельних ділянок, що перебувають у комунальній або державній власності та надані в оренду, підставою для нарахування орендної плати є договір оренди такої земельної ділянки (п. 288.1 ПКУ).
За умови відсутності у підприємства правовстановлюючих документів на земельну ділянку, таке підприємство не можна вважати платником земельного податку або орендної плати у розумінні ст. 269 та/або ст. 288 ПКУ.
Разом з цим варто зазначити, що судові органи притримуються дещо іншої позиції. Наявна судова практика складається, зокрема з постанови Великої палати Верховного суду від 23.05.2018 р. (у справі №629/4628/16-ц), постанови Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 30.11.2016 р. (у справі №922/1008/15) та 28.01.2015 р. (у справі №5023/3993/12 (5023/90574/11)). Дана практика полягає у наступному: суб’єкти, які порушуючи норми ст. 125 і 126 ЗКУ, використовують безпідставно набуті земельні ділянки, зобов’язані компенсувати завдану власнику земельної ділянки майнову шкоду (ст. 1166, 1167 ЦКУ) у формі не отриманої орендної плати за земельні ділянки державної або комунальної власності.
Така позиція підтверджується ст. 206 ЗКУ, яка встановлює платність використання власниками та користувачами землі в Україні.