Чи можна забезпечити позов на стадії касаційного оскарження? З такою ситуацією стикнувся Верховний Суд, який вирішував питання щодо забезпечення позову шляхом накладення арешту на майно та грошові кошти відповідача в межах суми, що не перевищує позовні вимоги. Розповідає Національна асоціація адвокатів.
Позов, в якому відмовили на стадії апеляції
Селянське (фермерське) господарство звернулося до господарського суду з вимогою стягнення з товариства з обмеженою відповідальністю збитків за невиконання умов договору. У цій справі №916/4912/24 суд першої інстанції позов задовольнив, а також відповідно до ст. 136 ГПК ухвалою наклав арешт на майно та грошові кошти відповідача в межах суми позову. Апеляційна інстанція рішення скасувала, у позові відмовила повністю. Скасовані були і забезпечувальні заходи.
СФГ подало касаційну скаргу, а вже через кілька днів — нову заяву про забезпечення позову, обґрунтовуючи її наявністю ризиків невиконання можливого рішення касаційного суду. Нагадаємо, що ч. 2 статті 136 ГПК дозволяє забезпечення позову як до предʼявлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи. Серед аргументів позивача — фактична відсутність коштів у процесуального опонента протягом тривалого часу, створення ним нової юридичної особи з аналогічними видами діяльності та схожою назвою, а також інші свідчення про наміри уникнути зобов’язань та роздруківка статті.
У відповідь ТОВ подало клопотання про визнання таких дій позивача зловживанням процесуальними правами з наміром перешкодити вести господарську діяльність. Адже аналогічний документ ТОВ подавався раніше і був задоволений судом.
Крім того відповідач навів аргументи Верховного Суд у справі №904/3676/22 (ухвала від 22.10.2024) про недопустиму ситуацію, коли касаційна інстанція двічі вирішує одне й те саме питання — як суд, який переглядає рішення, й одночасно суд, у провадженні якого перебуває справа.
Повторний арешт
Касаційний господарський суд заяву СФГ про забезпечення позову все ж задовольнив. Там виходили з низки позицій, які вже висловлювалися раніше Великою Палатою та КГС, зокрема, у справах №914/1570/20, №754/5683/22, №754/5683/22, №910/1040/18, №916/585/18 (916/1051/20), №905/448/22:
- під забезпеченням позову розуміють сукупність процесуальних дій, що гарантують виконання рішення суду в разі задоволення позовних вимог. І важливим є момент об'єктивного існування ризиків утруднення чи неможливості виконання рішення суду, а також того факту, що застосування заходів забезпечення позову є дійсно необхідним.
- при розгляді клопотання обґрунтованість позову не досліджується, оскільки це є предметом дослідження судом під час розгляду спору по суті;
- характер спору (майновий або немайновий), так і те, чи підлягає судове рішення у конкретній справі примусовому виконанню, не мають вирішального значення;
- умовою застосування заходів забезпечення позову за вимогами майнового характеру є припущення, що майно (у тому числі грошові суми), яке є у відповідача на момент пред'явлення позову до нього, може зникнути, зменшитись за кількістю або погіршитись за якістю на момент виконання рішення;
- у випадку подання позову про стягнення грошових коштів можливість відповідача в будь-який момент як розпорядитися коштами, які знаходяться на його рахунках, так і відчужити майно, яке знаходиться у його власності, є беззаперечною, що в майбутньому утруднить виконання судового рішення, якщо таке буде ухвалене на користь позивача;
Також касаційний суд звернув увагу на принцип співмірності, що передбачає забезпечення позову шляхом накладення арешту на майно та або кошти. У КГС констатували, що накладення арешту на майно та грошові кошти в межах суми позову є адекватним, розумним та співмірним із заявленою позовною вимогою, адже попередить можливе порушення прав позивача щодо можливого ухилення відповідача від виконання рішення суду (у разі задоволення позовних вимог).
Окремо касаційна інстанція підкреслила, що докази, які свідчать про те, що захід забезпечення позову утруднює або блокує господарську діяльність ТОВ, відсутні.
Довгострокові наслідки для судової системи
Формально касаційний суд правильно застосував статті 136-137 ГПК. Стаття 136 встановлює загальні підстави для забезпечення позову, а стаття 137 визначає конкретні способи такого забезпечення. Стаття 140 регулює процедуру розгляду заяв про забезпечення позову.
Однак виникає питання про системне тлумачення цих норм у контексті принципів процесуальної економії та недопущення зловживання правами. Касаційний суд обійшов це питання, сконцентрувавшись на формальному дотриманні процедурних вимог.
Цікавим є також питання про співвідношення частини 2 статті 136 ГПК, що дозволяє забезпечення позову «на будь-якій стадії розгляду справи», з принципом res judicata. Чи поширюється поняття «стадії розгляду справи» на ситуацію, коли апеляційна інстанція вже винесла остаточне рішення про відмову в позові?
Ухвала касаційного суду створює цікаву правову ситуацію. Згідно з пунктом 7 резолютивної частини, ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та не підлягає оскарженню. Це означає, що арешт майна ТОВ діятиме незалежно від результатів касаційного розгляду основної справи.
Якщо касаційна інстанція підтримає позицію апеляційного суду та залишить в силі відмову в позові, виникне парадоксальна ситуація: арешт майна діятиме при відсутності підстав для його застосування. З іншого боку, якщо касаційний суд скасує постанову апеляційної інстанції та задовольнить позов, заходи забезпечення виявляться виправданими.
Ухвала КГС від 23 червня 2025 року є яскравою ілюстрацією складності балансування між різними процесуальними принципами та інтересами. З одного боку, суд продемонстрував прихильність до широкого тлумачення статей 136-137 ГПК та визнав обґрунтованими побоювання позивачів щодо можливих ризиків невиконання майбутнього рішення, спираючись на усталену судову практику, зокрема постанови ВС від 16.08.2018 у справі №910/1040/18, від 22.07.2021 у справі №916/585/18, та від 03.03.2023 у справі №905/448/22.
З іншого боку, рішення викликає серйозні застереження щодо можливих зловживань процесуальними правами та створення небезпечних прецедентів для майбутньої судової практики, особливо в контексті висновків ВС від 22.10.2024 у справі №904/3676/22 про недопустимість подвійного вирішення одного питання касаційною інстанцією.
Формально рішення касаційного суду базується на чинних нормах статей 136, 137, 140, 234, 235 ГПК. Суд ретельно проаналізував усі обставини справи, врахував релевантну судову практику Великої Палати ВС та обґрунтував свої висновки посиланнями на конкретні правові норми.
Однак, з точки зору процесуальної політики та довгострокових наслідків для судової системи, рішення викликає занепокоєння. Воно може створити прецедент для необмеженого продовження процесуальних процедур навіть після остаточного вирішення спору апеляційною інстанцією, що суперечить принципам процесуальної економії та правової визначеності.
Оптимальним рішенням у такій ситуації було б внесення законодавчих змін до ГПК, які б встановили чіткі темпоральні рамки для подання заяв про забезпечення позову після винесення апеляційних рішень, або встановлення додаткових процесуальних гарантій, які б запобігали зловживанням правом на забезпечення позову.