Питання щодо нарахування податків та зборів при виплаті сум фізособам за судовими рішеннями не втрачає своєї актуальності. Оскільки суми при цьому виплачуються різноманітні, то це питання виникає у кожного роботодавця, який стикається з такою ситуацією.
Втім, в усіх них є одна спильна риса: роботодавців цікавить, скільки вони мають виплатити саме фізособі? Суму, яку зазначено у судовому рішенні (адже в ньому зазначається пряме розпорядження, яку суму треба виплатити), чи цю суму після оподаткування (тобто за мінусом податків)?
Що кажуть податківці?
Тут без сюрпризів – податківці вважають, що з сум зарплати, відпусткових, компенсації за невикористані відпустки, лікарняних тощо, нарахованих та виплачених працівнику (або колишньому працівнику) за рішенням суду, треба утримати і сплатити до бюджету ПДФО та ВЗ. І зробити це має роботодавець (якщо він є суб’єктом господарювання). Адже в такому випадку роботодавець є податковим агентом фізособи, що отримує дохід.
І це стала точка зору, яка існує багато років. Так вважає і ДПСУ і територіальні податкові органи.
Наприклад, листом ГУ ДПС у Полтавській області від 16.12.2020 надало роз’яснення щодо оподаткування ПДФО, ВЗ та ЄСВ середнього заробітку за час вимушеного прогулу, стягнутого за рішенням суду. Нас зараз цікавлять вирахування, тож подивимось, що вони кажуть стосовно ПДФО та ВЗ.
Так, згідно з пп. 168.1.1 ПКУ податковий агент, поняття якого визначено пп. 14.1.180 ПКУ, що нараховує (виплачує, надає) оподатковуваний дохід на користь платника податку, зобов’язаний утримувати податок із суми такого доходу за його рахунок, використовуючи ставку податку, визначену ст. 167 ПКУ. Крім того доходи, визначені ст. 163 ПКУ, є об’єктом оподаткування військовим збором.
Таким чином, дохід у вигляді середньої заробітної плати, нарахованої на підставі рішення суду за час вимушеного прогулу, включається до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу платника податку:
- як заробітна плата, за умови перебування такого платника у трудових відносинах з роботодавцем;
- або як інший дохід у разі його нарахування (виплати) після звільнення платника.
При цьому юрособа повинна виконати усі функції податкового агента, визначені ПКУ (у т.ч. щодо утримання ПДФО та ВЗ).
Отже, податківці за загальноприйняту схему:
- Податковий агент нарахував і виплатив дохід фізособі.
- Він же має утримати з цього доходу ПДФО та ВЗ.
- І він же має сплатити ці ПДФО та ВЗ до бюджету.
Зауважимо від себе, що і дохід, і податки з нього мають бути відображені податковим агентом в єдиній звітності з ЄСВ, ПДФО та ВЗ (а не фізособою-отримувачем у річній декларації).
Але це не проблема. Проблема в тому, скільки має виплатити фізособі цей податковий агент.
Приклад. Згідно з рішенням суду роботодавець має виплатити працівнику за вимушений прогул 100 000 грн.
Це оподатковуваний дохід, так. Але роботодавець має два варіанти:
- Нарахувати 129 870,13 грн, утримати з них 18% ПДФО – 23 376,62 грн і 5% ВЗ – 6 493,51 грн. Таким чином, працівнику буде виплачену суму, зазначену в судовому рішенні – 100 000 грн. Тобто з точки зору виконання рішення суду все буде добре. Але в такому випадку сплату податків роботодавець здійснить за власний рахунок, а це не збігається з нормами ПКУ.
- Нарахувати 100 000 грн, утримати з них 18% ПДФО – 18 000 грн і 5% ВЗ – 5 000 грн. Таким чином, податки будуть сплачені за рахунок працівника, але він отримає після цього лише 77 000 грн. Чи не буде проти цього суд, який треба повідомити про виконання рішення?
Який з цих двох варіантів є правильним? На це запитання може відповісти лише вищий судовий орган!
Що каже Верховний Суд
ВС вважає, що правильним є другий варіант. І це теж не нова позиція, підтверджена численними судовими рішеннями.
Тут схема така:
- Суд обчислює і зазначає в рішенні суму, що належить до виплати, без зменшення її на суми податків.
- Податковий агент, який виплачуватиме цю суму, має утримати з неї податки (за правилами, встановленими ПКУ).
- Фізособа отримує суму виплати вже після її оподаткування.
Зверніть увагу: суб’єкт господарювання, який здійснює виплати фізособі за судовим рішенням, виступає податковим агентом й у тому випадку, коли судове рішення не містить відповідної вимоги про утримання податків у резолютивній частині рішення.
Ось приклади таких судових рішень:
- У постанові ВС від 27.06.2019 р. у справі №826/16141/16 зазначено, що визначені судом до стягнення з роботодавця на користь працівника суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу обраховуються без віднімання сум податків і зборів. Податки і збори із визначеної судом суми підлягають нарахуванню роботодавцем під час виконання судового рішення та вираховуються під час виплати працівнику. Тому присуджена працівнику на підставі судового рішення сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу зменшується на суму податків і зборів під час її виплати.
- Справляння і сплата ПДФО є обов’язком працівника, податковим агентом якого в силу закону є роботодавець. Однак суд, задовольняючи вимоги про оплату праці (у цьому випадку йдеться про всі суми, на які працівник має право при звільненні. – ред.), визначає суму без утримання цього податку й інших обов’язкових платежів, про що обов’язково вказує в резолютивній частині рішення (постанови ВС від 18.10.2024 р. у справі №757/27799/21-ц, від 06.11.2024 у справі №359/6714/23).
Якщо працівнику виплатили зарплату за рішенням суду без утримання податків
У 2025 році теж була справа з аналогічним висновком – постанова ВС від 19.03.2025 у справі №537/4740/20. Але ця справа була настільки цікава, що її варто розглянути окремо.
У цій справі працівника ПАТ двічі звільняли та двічі поновлювали на посаді. Проте останнього разу, коли під час виконання рішення суду м. Кременчука у справі №537/935/19 у примусовому порядку було стягнуто 94 тис. грн, з них не було утримано податки (ПДФО, ВЗ).
При звільненні втретє, зокрема за листопад 2020 року, працівнику нарахували заробітну плату, грошову допомогу при звільненні, нарахували грошові кошти за невикористану відпустку. З розміром нарахувань працівник погодився.
Проте вказані кошти не були виплачені йому, а були утримані роботодавцем як податковим агентом в рахунок сплати ПДФО, ВЗ та єдиного внеску, що не були сплачені при виконання судового рішення на суму 94 тис. грн. Працівник з цим не погодився і знову пішов до суду.
Суд першої інстанції став на бік роботодавця і вирішив, що ПДФО та ВЗ з нього було утримано правомірно.
Адже роботодавець стверджував, що таким чином ним було виконано свій обов’язок як податкового агента. Суд вважав, що дії роботодавця в цьому випадку відповідають положенням ПКУ.
Водночас, на думку апеляційної інстанції, та обставина, що на виконання судового рішення при виплаті на користь працівника середнього заробітку у розмірі 94 тис. грн не було утримано податки та обов’язкові платежі, згідно з вимогами ст. 127 КЗпП, не надавала роботодавцю право на самостійне утримання цих платежів у позасудовому порядку шляхом видачі наказу про утримання цих сум.
ВС наголосив на трьох ключових моментах
1. Закон покладає на підприємство, установу, організацію обов’язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать.
Всі суми, які належать працівнику при звільненні, мають бути виплачені у повному обсязі. Якщо цього не зробити, настає передбачена ст. 117 КЗпП відповідальність – виплата не тільки незаконно не виплачених сум, а і середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Водночас вимушений прогул відбувається виключно за наявності вини роботодавця, який незаконно звільнив найманого працівника без повного розрахунку із ним.
Тобто середній заробіток за час вимушеного прогулу за своїм змістом є заробітною платою, право на отримання якої виникло у працівника, якого було незаконно позбавлено можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин.
2. Суми, які суд визначає до стягнення з роботодавця на користь працівника як заборгованість із заробітної плати та/або середній заробіток за час вимушеного прогулу, обчислюється без віднімання сум податків і зборів. Податки і збори із присудженої за рішенням суду суми заробітної плати та середнього заробітку за час вимушеного прогулу підлягають нарахуванню роботодавцем під час виконання відповідного судового рішення та, відповідно, відрахуванню із цієї суми при виплаті працівнику, внаслідок чого виплачена працівнику на підставі судового рішення сума зменшується на суму податків і зборів.
Відрахування податків і обов’язкових платежів із середнього заробітку за час вимушеного прогулу не погіршує становище працівника, якого поновлено на роботі, оскільки за цей період у разі перебування на посаді працівник отримував би заробітну плату, із якої також відраховувались би податки і збори.
3. Враховуючи приписи пп. 168.1.1 ПКУ, якщо юрособа відшкодовує (виплачує) на користь фізособи середній заробіток за час вимушеного прогулу, то ця особа, виступаючи щодо такої фізособи податковим агентом, зобов’язана (у випадках, передбачених ПКУ) утримати і перерахувати податок із суми такого доходу.
І роботодавець мав виконати свій обов’язок як податковий агент. Незважаючи на те, що у рішенні суду у справі №537/935/19 не було зазначено, що сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу стягнута з роботодавця на користь працівника без урахування податків і зборів та що роботодавець повинен самостійно розрахувати суму податкових відрахувань і зменшити суму, призначену судом, на суму нарахованих податків.
Роботодавець цей обов’язок не виконав та перерахував суму у повному обсязі (94 тис. грн без утримання ПДФО та ВЗ). Тобто перерахував працівнику зайву суму!
А далі роботодавець самовільно, на свій власний розсуд та в позасудовому порядку вирішив відрахувати із вихідної допомоги й компенсації невикористаної відпустки працівника при наступному звільненні податкові платежі із сум, раніше виплачених за судовим рішенням.
ВС визнав такі дії роботодавця неправомірними. Він нагадав, що у ст. 127 КЗпП чітко наведені виключні випадки, у яких можуть провадитись відрахування із заробітної плати за наказом (розпорядженням) роботодавця для покриття заборгованості працівниками підприємству, установі і організації, де вони працюють.
Ось ці випадки:
- для повернення авансу, виданого в рахунок заробітної плати;
- для повернення сум, зайво виплачених внаслідок лічильних помилок;
- для погашення невитраченого і своєчасно не поверненого авансу, виданого на службове відрядження або переведення до іншої місцевості;
- на господарські потреби, якщо працівник не оспорює підстав і розміру відрахування.
У цих випадках роботодавець має право видати наказ (розпорядження) про відрахування не пізніше одного місяця з дня закінчення строку, встановленого для повернення авансу, погашення заборгованості або з дня виплати неправильно обчисленої суми
Але помилкове трактування норм ПКУ або судового рішення не входить до таких випадків.
Тобто роботодавець помилився – роботодавець має сплатити ПДФО та ВЗ за власний рахунок. А утримати з працівника ці суми для виправлення помилки він вже не має права.
***
В цьому випадку ми повністю згодні з таким рішенням ВС. Нагадаємо, що такий підхід перекликається із нормою п. 125-1.4 ПКУ: відповідальність за погашення суми податкового зобов’язання або податкового боргу, що виникає внаслідок вчинення таких дій, та обов’язок щодо погашення такого податкового боргу, у тому числі пені, покладається на податкового агента.
При цьому платник податку – отримувач таких доходів звільняється від обов’язку погашення такої суми податкових зобов’язань або податкового боргу, крім випадків, встановлених розділом IV ПКУ.